Зустріч.

Хмара, на якій мешкала Яга, виявилась доволі великою й товстою. Тут, у піднебессі, всі хмари були рожеві, й хмаринка Яги нічим, окрім розмірів, від них не відрізнялася. Дерев’яний будиночок, що не мав ніяких курячих лап, був на вигляд доволі звичайний. На подвір’ї стояли дві лавки й стіл, та де-не-де росли яскраво-червоні кущі із зеленими квітами. Тарас одразу впізнав правліо, які вранці запхнув собі до сумки.

Коли Яга і Тарас вилізли із ступи, будиночок якось дивно захитався й несподівано підняв над дахом великі заячі вуха з яких валив дим. Лише тепер Тарас помітив, що на перший погляд звичайна хатинка має ще й заячі лапи, сховані у рожевому тумані хмари.

- Ти ба! – лише й вигукнув хлопчик.

- Хіба у ваших казках не має живих хатинок? – здивувалася відьма.

- Є… – непевно промовив Тарас. – Та лише одна – на курячих лапах. А більше в нашої Яги ніяких хатинок не було.

- Зрозуміло… – закивала Яга. – Отже у вашому світі лишилася лише одна Яга зі своєю хатою. Певно, коли замкнули шляхи у Вежі Суму, вона у вас нашуміла…

- А що, та Яга з наших казок із цього світу? – зацікавився хлопчик коли вони із відьмою підійшли до хати.

- Та ні. Ми з іншого світу. Він зветься Хаумея. А подорожувати по світах завжди любили. От і порозкидало нас.

- А чому… – хотів було щось запитати Тарас, та відьма його перебила.

- Досить запитань поки що. – спокійно обірвала вона й відчинила двері заячої хати.

Руде дівча із довгим хвостом сиділо спиною до дверей біля величезного каміну й підкидало у нього дрова. Зверху, над вогнищем висів великий котел, та димів на усю хату. Той запах Тарас дуже добре знав, бо вже встиг за ним скучити. Хіба ж може бути щось краще за рідний український борщ?

- Проходь, проходь. – рукою поманила Яга Тараса й попрямувала до рудої дівчини.

Дівча підскочило на ноги. Маленьке біле личко обернулося до Тараса й червоні губи розпливлися у широкій посмішці. Відьма нахилилася до котлу з борщем, вдихнула ті пахощі й смачно прицмокнула губами.

- От смакота буде! – промовила стара, сіла на невеличке крісло, що стояло біля каміну та заплющила очі, певно, намагаючись трошки подрімати.

Хата була невелика. Камін знаходився у самому її центрі, за ним вже була спальна частина та бібліотека старої. Варвара підбігла до Тараса й ухопивши його рукав потягнула хлопця за камін.

- Я бачила як вона робила твій фантом! – із жахом у голосі почала дівчинка. – Нащо то було? Чому ти тепер тут? Хіба король не хотів щоб я була окремо від хлопців? – питання сипалися із Варвари як пісок у пісочному годиннику. – А де Петро? Ти бачив свій фантом? А може ти і є фантом… – несподівано жахнулася дівчинка й відскочила від Тараса.

- Заспокойся! – промовив хлопчик й підійшов до Варвари ближче. – Я і є Тарас. А мій фантом мене заміняє там, щоб ніхто не довідався, що я тут. Де зараз Петро я не знаю, бо прийшов Аргус, син короля, й забрав його до себе. – Тарас розповів їй про те, як саме забрали Петра, та про Принца нічого не казав, бо дав слово мовчати.

- Який жах! – мовило дівча коли Тарас закінчив свою розповідь. – Що ж тепер робити? Нам треба якось повертатися додому. Утрьох!

- Вернутися додому поки що неможливо, бо той шлях по якому ми прийшли — знищено.

- Як то?

- А от так!

- Що ж робити? – Варвара глянула на книжкові шафи, що стояли недалеко від них. – В Яги є деякі шляхи, та вони лише по цьому світові. Та й ті зачинені.

- Є Вежа Суму. – спокійно мовив Тарас.

- Вежа суму? – здивувалася Варвара. – Та занедбана халупа? Вона показала її мені, коли ми летіли сюди. Не віриться, що то справді Вежа. Хіба що дуже, дуже й дуже зачарована.

- Так і є.

- Тоді треба її якось відчинити. – невпевнено пробубоніла Варвара.

- Так, але спочатку треба взнати як.

- Яга буде мене вчити. – радісно промовила дівчинка. – Вона каже, що я можу стати сильною відьмою, бо маю руде волосся. Коли я буду готова, її сила перейде до мене.

- Яга й сама не знає як відчинити Вежу, цьому вона тебе не навчить. – скривився Тарас.

- Звідки знаєш що не знає? Може й знає! – самовпевнено вигукнула Варвара.

- Бо намагалася при мені її відчинити, та не вийшло. – ніби відрізав Тарас. – А поки ти станеш сильною відьмою пройде не один рік. Що скажуть твої батьки коли до них вернеться не їх загублена маленька донька, а сильна відьма?

Варвара стиснула свої маленькі кулачки, ледве-ледве стримуючи сльози.

- Треба думати самим, як відчинити вежу. І то, думати треба скоро. Бо в нашому світі нас із тобою чекають. – Тарас серйозно глянув на Варвару.

- А Петро? – розгубилася дівчинка.

- А в Петра там нікого нема. Може для нього й буде краще лишитися тут…

- Ні! – очі Варвари загорілися люттю. – То не справедливо! Ми прийшли разом, й маємо піти разом! Нехай сам вирішує йти чи лишатись!

- Коли ми зможемо піти з ним, то підемо. – сердито пробубонів Тарас. – Та що коли ми його не знайдемо?

- Я без Петра не піду! – вперто заявила Варвара й додала, нахабно глянувши на Тараса. – Та ми й вежу без нього не відчинимо, бо нащо? Та й взагалі, може ми її ніколи не відчинимо! Ти он як розмріявся, а що коли у нас нічого не вийде?

Тарас на це промовчав, лише подумав, що дійсно, без Петра йти було б не дуже гарно. Та і йти ще було нікуди.


Шлях до королівства орденів - зміст