Золота Книга. Частина 4.

Домовик потер руками об свої брудні боки, глибоко зітхнув та сплюнув у бік.

- Як зачинили Вежу Суму, так і відчиняй. – відповів та поліз назад під лавку.

- А як зачинили? – ледве встиг спитати Тарас.

- Ключем зачинили, чарівним. – буркнув той та поліз у свою комірку.

- А де ж той ключ узяти? – та це запитання Кузя вже не чув, а тому, нічого на нього не відповів. – От хитра істота! Коли зрозумів, що пахне жареним, одразу втік, щоб не відповідати! – пробурчав Петро й відправився спати.

Ранок настав дуже швидко, відьма прокинулася першою, та відкривати чорну штору не стала — не хотіла Варвару будити. Тарасу ж довелося прокинутися, бо Яга почала гриміти каструлями, готуючи якийсь сніданок.

- Як спалося? – запитала Яга у Тараса, коли той всівся на дивані.

- Дякую, дуже добре. – відповів хлопчик позіхаючи.

- Кузя не заважав? – між іншим запитала Яга.

- Ні, не дуже… – лише промовив хлопчик, як одразу ж опам’ятався.

- Отже ви познайомились? – посміхнулася відьма тому, що її хитре запитання змусило хлопця зізнатися у тому, що він базікав із домовим.

- Так, познайомились. – не став брехати Тарас. – Як же ж тут не познайомитись, коли він так голосно чавкає?

- Так, так, тому я від нього тією тканиною відгороджуюсь, – посміхнулася Яга, – вона ніякі шуми крізь себе не пропускає. А бешкетувати Кузя дуже полюбляє. От може усі каструлі вночі перекинути, або ж книжки мої з полиць повикидати – вони аж пищать так його бояться!

- А що то за книжки? – поцікавився Тарас.

- Сімейна реліквія. Кожна відьма за своє життя має написати хоча б одну книгу. – коротко пояснила відьма, та відвернулася від Тараса, даючи зрозуміти, що далі на цю тему розмовляти не бажає.

Тарас ще трохи посидів на дивані, споглядаючи як відьма розкладає у дві тарілки якусь їжу. Яга повернулася до Тараса, коли той вже підводився із дивана, щоб підійти ближче до столу, та промовила:

- На столі їжа. Варвару розбудиш одразу як я піду. Не буде мене довгенько, з кілька днів, а може й тижнів. Отож бо пильнуйте оселю добре. Варвара усе тобі розповість, що буде потрібно. Посох я заховала у камінному димарі. Коли яке лихо — не забудьте його із собою прихопити. Вогонь розпалювати не бійтеся, від того посоху нічого страшного не буде. Ступа моя буде завжди на подвір’ї вас чекати. Та без потреби по світу цьому не подорожуйте, бо небезпечно. Сподіваюся на твою розсудливість. – сказала відьма та глянула в очі Тараса так, ніби хотіла просвердлити його своїм тяжким поглядом. Та хлопчик стерпів той натиск й очей не відводив.

Яга відвернулася від Тараса та узяла зі столу велику червону книгу. Тарас впізнав у ній ту книгу, в яку Яга вчора щось записувала. Відьма більше не глянула на хлопця ані пів оком, та не сказала йому ані пів слова. Вийшла за двері та ніби розтанула у повітрі. Тарас прикрив за нею двері та рушив до ширми будити Варвару.

Дівчинка сиділа на своєму ліжку у довгій білій сорочці, розпатлана, але вже не сонна. Вона тримала в руках відкриту книгу та жадібно читала. Книга та сяяла золотом. Коли Тарас відкрив ширму, Варвара навіть не глянула на нього.

- Добрий ранок. – привітався хлопчик.

- Уявляєш, вона мені сама відкрилася… – пробубоніла дівчинка не підіймаючи від сторінок книги свого погляду.

- Ходімо їсти, охолоне. – Тарасу не дуже сподобалось, що Варвара так його ігнорує. Адже він мав розповісти їй стільки цікавого! А їй і не цікаво зовсім, що ж сказав йому домовик.

- Так, так, зараз прийду. – похапцем сказала Варвара, закрила книгу й лише тепер глянула на Тараса. – Я тобі стільки повинна розповісти! – очі дівчинки горіли якимось дивним вогнем, погляд був вже не таким як раніше, не дитячим й цікавим, а якимось більш дорослим, більш зрілим.

- І я тобі. – кинув у відповідь Тарас й рушив за стіл, чекати поки Варвара вдягнеться та причешеться.

Але дівчинка й не думала нічого такого робити. Щойно хлопчик сів за стіл, як вона визирнула з-за штори й згорнула її усю догори, смикнувши за якийсь шнур. Потім Варвара схопила свою золоту книгу із ліжка, та попрямувала до столу.

- Може б ти хоч вділася? – невдоволено зморщив лоба Тарас, бо не звик снідати за одним столом із дівчатами, та ще й одягненими у сорочку.

- Уявляєш, ця книга написана найпершою відьмою у світах! – випалила Варвара не звернувши уваги на коментар Тараса.

- Ну то й що? – Тараса злило те, що Варвара ані трохи не цікавиться чи вдалося йому побалакати із домовиком.

- Як що? – оторопіла дівчинка. – Тут написано так багато цікавих речей! От наприклад, ти знав, що відьми — то наймогутніші істоти у всіх світах? Що ніякі чаклуни та чарівники не зрівняються із ними по силі?

- Ну то й що? – знов байдуже відповів Тарас, не дуже вірячи в те, про що каже Варвара.

- Як що? – знов оторопіла дівчинка.

- Що нам з того? – розвів руками хлопчик. – Адже ми маємо звідси йти. Додому, пам’ятаєш?

- Так, додому… – Варвара замислилася.

- Чи може ти вже не хочеш побачити батьків? – підвів брови Тарас.

- Хочу! – глибоко зітхнула Варвара. – Просто поки я тут, все рівно маю робити те, що маю робити.

- А що саме? – здивувався Тарас. – Ти ж нічого нікому не винна.

- Вже винна. – Варвара винувато глянула на хлопця.

- Кому вина?... – ще більше здивувався Тарас.

- Книзі… – процідила крізь зуби Варвара. – Розумієш, я винна їй дещо…

- Що? За що? – у Тараса широко розплющились очі, він не міг збагнути як то можна завинити звичайній книзі.

- Маю знайти декого та попросити пробачення за неї. – тихо промовила Варвара.

- За книгу? Попросити пробачення за книгу?! – вже не втримався та вигукнув Тарас.

- Та ні, не за книгу. – відмахнулася рукою Варвара, та нарешті взяла до рук ложку, щоб попоїсти борщ, який Яга з ранку налила до тарілок. – За ту, хто цю книгу написав.

- Вона що, вирішила, що ми будемо борщ весь час їсти, поки її нема? – невдоволено буркнув Тарас також почавши їсти борщ. Але борщ видався ще смачнішим, ніж вчора, тому хлопчик трошки відтанув. – І хто ж написав книгу?

- Її звали Леля. – почала розповідати Варвара. – Виявляється, задля того, щоб стати відьмою, їй довелося піти проти декого. От я й маю виправити ту помилку, яку вона зробила багато тисячоліть тому.

- Тисячоліть? – Тарас не повірив власним віхам. – Невже за цей час ніхто так і не спромігся виправити її помилку?

- Ні, не спромігся. – потиснула плечима Варвара і відправила до рота ложку з борщем. – Ніхто не хотів цього робити, тому книга їм не відкривалася. На обкладинці книги написали умову, за якої книга може бути відкритою. – сказала Варвара проковтнувши борщ.

- І навіть Яга не відкривала книгу? – Тарас відсунув від себе пусту тарілку та недовірливо глянув на Варвару.

- Навіть Яга… – захитала головою дівчинка. – Яга й не хотіла цього зовсім. А всі інші чомусь боялися попросити вибачення у самої Смерті.

- Чомусь?! – од здивування очі Тараса стали круглими, як тарілки, а нижня щелепа провисла так низько, що до роту могла б залетіти не те, що муха, а цілих десять мух.

- А що тут такого? – потиснула плечима Варвара. – Рано чи пізно Смерть приходить до кожного, просто треба її знайти, от і все.

- То ти хочеш шукати Смерті? – Тарас весь почервонів од люті. – То ти вважаєш, що Яга просто так від своєї ліні не стала цього робити? Ти взагалі головою думаєш, чи живеш тільки з цікавості?! – хлопчик й не помітив як перейшов на крик. – Ніякої Смерті ти не шукатимеш!!! І цю книгу, – й він кивнув на золоту книгу, яка лежала перед ними, – поклади назад на полицю й забудь!

- Я не можу! – вигукнула у відповідь Варвара. – Я ж знала, що роблю коли пообіцяла це! Тим більше, вона мені допоможе!

- Хто? Оця книга? Оця книга допоможе тобі знайти хіба власну смерть!

- Ні! Смерть єдина! Просто приходить до всіх у різний час!

- Отже ти вирішила не чекати своєї черги, а прийти до неї сама! Дуже розумно! Не мала баба клопоту купила порося! Як же ж можна бути такою невдалою на розум?! – Тарас ніяк не міг заспокоїтися, лють так і перла з нього. Він ніяк не міг збагнути, нащо жінки роблять дурниці, які чоловіки потім мають виправляти.

- Це ти невдалий на розум! – крикнула Тарасові Варвара, взяла золоту книгу та пішла на своє ліжко, загородившись чорною ширмою.


Шлях до королівства орденів - зміст