Корона для короляЗа дверима виднівся невеличкий коридор, із дуже високою стелею, по якій повзали світляки. Та було їх там не багато, тому коридор окутувала напівтемрява. На стінах висіли картини із зображеннями різних місцин. Та діти не хотіли їх роздивлятися, бо вже побачили двері у кінці коридору і поспішали туди. Всі думали про те, що ж чекало їх далі. А точніше, хто там їх чекав? І чому двері пустили їх, щойно дізналися, що вони з України? Невже вони здійняли так багато галасу своєю вчорашньою пригодою?

Двері в кінці цього коридору були невеличкі та на вигляд звичайні, із звичайною круглою дерев’яною ручкою. Та в якусь мить Варварі здалося, що вона побачила малі круглі очі на дверях. В будь якому разі, двері ті, з очима чи ні, легко відчинились.

По довгому та яскраво освітленому світляками коридору, поспішав назустріч Петру, Тарасу й Варварі худорлявий та високий чоловік. Хода його була впевненою та легкою, а довга сива борода спадала аж до колін. Коли чоловік підійшов ближче, стало видно його кудлаті сірі брови та збентежені яскраво-сині очі. Одягнений чоловік був у довгу темно-червону мантію, з під якої виглядав чорний об’ємний костюм із золотими візерунками. На мантії також виднілися ледь помітні золоті прожилки якогось дивного узору. Ноги чоловіка прикрашали чорні черевики із золотими пряжками у вигляді дракона. Та найголовніше те, що його сиву голову обрамляла велика корона, без жодних сумнівів, із чистого золота. У центрі корони сяяв величезний жовтий діамант у формі зірки із багатьма променями.

- Ви прийшли! – радісно промовив чоловік підійшовши до дітей. Він махнув рукою, показуючи їм, щоб вони йшли за ним. – Ходімо! Всі питання у моєму кабінеті! Бо тут навіть стіни мають вуха! – голос чоловіка здавався дуже молодим, що ніяк не в’язалося із зовнішністю старця. Але саме зараз, коли він нагадав дітям про стіни, вони звернули на них увагу. Були ті стіни не звичайні, а ніби зліплені із червоної глини. Де не де впізнавалися образи то людини то тварини, а то й зовсім щось дивне ніби дивилось на тебе із стіни.

Старець та діти повністю пройшли цей довгий коридор, який прикрашали своїм виглядом по праву й ліву сторони різні двері — маленькі й великі, світлі й темні, гладкі й різьблені. Тепер Варвара ані трохи не сумнівалася, що ті, другі маленькі двері, таки мали очі! Бо звідусюди на них дивилися здивовані погляди дверей. У великих і темних дверей очі були великі та темні, у маленьких і світлих — маленькі та світлі. В кінці коридору також були двері — маленькі та темні, із гарними візерунками та маленькими чорними очима.

- Мій кабінет, будь ласка. – промовив старець дивлячись на двері. Очі зникли, ніби вдавилися у саме дерево. Двері відчинились. – Проходьте будь ласка! – старець відійшов у бік, пропускаючи дітей поперед себе. Першою зайшла Варвара, далі Тарас, а вже слідом Петро і старець. Двері зачинилися та щезли.

Кабінет його був невеликою, повністю круглою кімнатою, стіни якої від дерев’яної підлоги й до такої ж стелі, прикрашали книжкові полиці з безліччю книжок. На протилежній від дверей стороні стояв великий письмовий стіл, на ньому також було безліч книжок, а ще чорнильниця, з якої стирчало довге та пухнасте срібне перо. У кімнаті знаходились два невеличких дивана оббитих темно-червоною тканиною й прикрашених срібним шиттям. Дивани стояли один навпроти одного по обидва боки від столу. На одному з диванів сиділо дуже дивне створіння, зеленого кольору, розміром десь з середній гарбуз. Якби не великі тонкі крильця, можна було б подумати, що то ящірка.

- Сідайте будь ласка. – промовив старець вказавши дітям на вільний диван, а сам всівся навпроти, біля маленького зеленого дракону, який ніби не помічаючи гостей, почав чесати собі лапою за вухом. – Дозвольте відрекомендуватись. – продовжував старець щойно діти всілись на диван, скинувши свої рюкзаки по під ноги. – Верховний Король Орденів Зеамант. Ви можете звати мене просто Зеамантом. – мова й манери старця казали самі за себе, без жодних сумнівів, то був справжній король.

- Петро. – хлопець схилив голову в знак поваги.

- Тарас.

- Варвара. – всі супутники Петра зробили те ж саме.

- Хто ж з Вас?... – тихо промовив король й почав перебирати свою сиву бороду однією рукою. – Чи ви вже знаєте хто з Вас? – голосно запитав Зеамант у своїх гостей.

- Хто з нас Що? – здивовано відповіла Варвара.

- То ви не знаєте? – ще більше здивувався король.


Шлях до королівства орденів - зміст