Зброя. Частина 4.

Усю дорогу додому Варвара те й робила, що споглядала на чарівну паличку Тараса й мовчала, ніби води у рот набрала. Чи то от радощів, чи то од заздрощів, знала лише вона сама. А Тарас думав, що од заздрощів. Він й сам наглядітися не міг своєю Справедливістю — крутив її у руках, перевертав догори-дригом та розглядав якісь зовсім непомітні цяточки.

- То добре, що ти її отримав. – нарешті хоч щось промовила Варвара, коли вони із Тарасом зайшли до хати. Хлопчик ховав загорнутий у сіре ганчір’я посох в димарі. Сонце майже сіло за небосхил, а світляк вже прокинувся й мерехтів десь у дальньому кутку хати.

- Чи то добре? – підвів брови Тарас утираючи руки від сажі об червоні шаровари. – Чи то для тебе добре? – вперто мовив він. – Чи ти просто прикидаєшся?

- Чом це маю прикидатися? – розлютилася Варвара і її очі запалали люттю.

- Чом, чом… – перекривив її Тарас. – Сама знаєш, чом. – та й не глянувши більше у бік дівчини попрямував до книжкових полиць.

Він злився на неї. Йому здавалося, що вона прикидається, коли посміхається, що вона болісно дивиться на його Справедливість, бо то вона хотіла її для себе. Хлопчик розчарувався у Варварі зовсім, але розумів, що все рівно має бути поруч. Бо хто ж допоможе дівчині викараскатися із тої багнюки у яку вона залізла? Може Варвара ще зміниться. Може, ще зрозуміє, що брехати то не гарно. Може, ще пам'ятає як вони сиділи у бібліотеці, у тому, їхньому світі, та як віддавала все краще їм, полишаючи собі гірше. Собі олівець — їм ручки, собі папір із дірками — їм без. Та й нещодавно, вона ж сама вмовляла його, Тараса, ні в якому разі не йти із цього світу без Петра. Чи то ж не про іншого думала перед усім? А що тепер? Чому хотіла надурити його й першою заволодіти чарівною паличкою? Чому не сказала правди? Чом змовчала, що паличка від Дерева Життя не слабка, а могутня? Збрехала… Щось защеміло у грудях Тараса, чи то від жалю, чи то від розпачу. Вони ж тут самі, мають бути один для одного опорою. Хлопчик сильно стиснув свою Справедливість, та й дав собі клятву, що буде для Варвари тією справжньою опорою, про яку б мріяв сам. Невеличкий червоний вогник запалав на кінчику його чарівної палички, злетів у повітря та й розтанув.

Тарас вже деякий час стояв перед полицями з книжками та й розмірковував. Тепер, коли в нього є чарівна паличка, можливо вийде відкрити якусь книгу? Тільки от, треба бути обережним і ні в якому разі не потрапити у якусь халепу. Вже й так занадто багато халеп звалилися на їхні голови. Він простягнув руку й почав торкатися кінчиком Справедливості до корінця кожної книжки. Один за одним з’являлися написи на тих корінцях, до яких він торкнувся. Тарас шукав потрібні йому слова. “Відьма віку”, “Відьма темряви”, “Відьма світів” … певно, ті відьми, що писали ці книги, хотіли здаватися величними. Тарас же ж шукав іншої книги, тої, що навчить його поводитись із Справедливістю так, як слід, а не так, як хотілось би якійсь із цих відьом. Несподівано на його очі потрапив майже нерозбірливий напис. То були слова викарбувані, певно, на найменшій з усіх присутніх книжок: “Заради тебе”. Хлопчик простягнув руку й торкнувся корінця книги. Нічого не змінилося, лише написи на інших книжках несподівано згасли, а самі книжки якось дивно, ніби злісно, зашаруділи. Тарас легко дістав книгу з полиці й сівши за стіл, вже хотів відкрити її.

- Ти що робиш? – несподівано вигукнула Варвара підбігши до Тараса й уперши свій погляд у книгу.

- Не бачиш? Читати хочу. – пояснив він Варварі, ніби малій та нерозумній дитині.

- Нічого доброго у цих книжках немає! – вигукнула дівчинка. – Чи ти не пам’ятаєш, що кожного разу, коли ми відкривали книгу траплялось щось погане! – не відступала вона.

- Коли ти відкривала книгу. – зробив уточнення Тарас. – Я ж, на відміну від тебе, думаю перед тим, як щось відкрити.

Дівчинка невдоволено глянула на нього й відступила. То була правда. Вона відкрила “Шлях до Королівства Орденів”, та й ту кляту золоту книгу також відкрила вона. Казати було нічого. Та й нащо? Тарас тепер мав владу, якої у неї не було. Та чи буде колись? Варвара пішла за чорну ширму та й всілася на своє ліжко. Вона взяла з собою золоту книгу, бо шукала відповіді — як здобути у Ордені Чар власну, могутню та непоборну владу. Щось змінилося в ній за такий короткий час перебування у цьому світі, вона це чудово розуміла. Лише не розуміла — чому.

Тарас лишився сидіти за столом перед все ще закритою книгою. Він мав знати, що то за сила у його руках, бо як же ж нею керувати без знань? Мав знати як врятувати Варвару, та й врятуватись самому. Мав знати як знайти Петра. Його руки торкнулися книги та відкрили її. Нічого дивного не сталося. Книга як книга. Тарас прочитав перші її рядки.

“Для тебе моє життя. Для тебе й смерть моя. Бо нащо жити, коли живеш даремно зводячи зі світу невинні душі? Для тебе маю одне життя. Своє, справжнє, не подовжене лихою косою й рудим людом. Для тебе відкрию таємниці володіння найголовнішою зброєю твоєю, бо без неї ця книга була б зачинена. Зброя та — твоє серце”.


Шлях до королівства орденів - зміст