Вчителі. Частина 3.

Як тільки двері за королем зачинилися, Петро з полегшенням перевів подих. Звідки король знає хто його батько? Чи може дурить? Але ж про матір він нічого не казав, отже, має знати, що її вже нема серед живих. Але як? Звідки? Чи може він знає щось про нього, саме про Петра? Може знав матір, знає батька та й здогадався хто такий Петро лише коли тому відкрилася книга? Певно, що так, бо як же ж ще? От він познайомиться із своїми вчителями й порадиться, як то воно є та що робити.

Двері знов відчинилися так само несподівано як раніше. Щось велетенське зігнулося удвоє, щоб пройти крізь ті не маленькі двері. Петро бачив лише біле довге волосся, що звисало до самої підлоги від самого верху дверей, й відчув як усе тіло немов дерев’яніє від страху. Та от, коли двері зачинилися, біле волосся почало підійматися вище, а істота, що зайшла таким дивним способом — розгинатися. Був то величезного зросту й статури чоловік, одягнений у довгу, аж до п’ят, сорочку. Його космате біле волосся обрамляло видовжене обличчя і спускалося аж до колін. Світлі блакитні очі посміхалися, як і його вуста. Петрові здавалося, що чоловік випромінює якусь світлу силу, яка заповнює всю кімнату та вдихає у серце радість.

- Привіт, привіт. – мовив чоловік й глянув на Петра. – То ти тепер мій учень. Як звати? – його слова лунали спокійно та лагідно, немов колискова.

- Петро. – відповів хлопчик і притиснув книжку ближче до серця.

- Книга твоя, але у себе її не запхнеш. – розсміявся чоловік й направився до ліжка, на якому нещодавно лежав Аргус, а згодом сидів сивий король. – А я Чугайстер.

- А я про вас чув! – раптом випалив хлопчик, коли Чугайстер так-сяк всівся на ліжку. – Ви в наших Карпатах нявок розганяли! Таких собі гарних мертвих дівок, що людей із світу зводять.

- Так але не так. – спокійно мовив Чугайстер. – Ви — то я один. А більше нікого нема й не було. Так… – Чугайстер глядів на хлопця й посміхався. – Так ми із тобою майже земляки, бо я родом із Карпатських гір. Там жив довго та жив би ще, коли б не вивів із вашого світу всіх нявок. Тепер вільний од того лиха. От лише сморід від них лишився.

І дійсно, Петро так розхвилювався, що не звернув уваги на їдкий сморід, схожий на сморід протухлих яєць.

- То ти від смерті? – серйозно запитав Петро.

- О ні! Те що я перший до тебе прийшов не значить, що я від смерті! – знов розсміявся Чугайстер. – Я від життя. А від смерті в нас завжди Костій Безсмертний був. То він із нею домовлятися може. Інколи.

- Костій Безсмертний?... – не повірив своїм вухам Петро.

- Так, так, саме він. Але він був у в’язниці, отож я скоріше прибув.

Петро замовк. Він сидів та дивився на цього світлого, великого чоловіка і навіть уявити не міг, що то буде за Костій Безсмертний і як він виглядатиме. Та уявляти й не прийшлось, бо наступної ж миті двері знов несподівано відчинилися, й у кімнаті опинився зморщений дідуган, зростом трошки вищий за Петра, одягнений у чорну довгу сорочку, перев’язану поясом трохи нижче талії. На голові у нього виблискувала срібна корона, а більше там нічого не було, навіть волосся.

- То ти вже тут, Чугайстер. – були його перші слова. – От ти вже насмердів!... Набридло! – й дідуган махнув рукою у бік Чугайстра, ніби відмахнувся від нього.

- Дякую. – чомусь відповів Чугайстер, та Петро лише тепер зрозумів, що їдкий сморід зник, і зник він не сам по собі.

- Та вже нема за що. Подарувати кінець чомусь смердючому не так вже й важко. – дідуган глянув на Петра. – Ти ба як схожий! – здивовано розплющив він свої очі.

- Ти це… – буркнув Чугайстер, – не бовкай зайвого.

- Схожий на кого? – зацікавлено запитав Петро, дивлячись на дідка у чорному вбранні.

- На володаря книги! – лукаво посміхнувся старий. – На кого ж ще?

Петро розчаровано кивнув.

- Костій Безсмертний власною персоною. – відрекомендувався дідок та трішечки нахилив голову в бік Петра. Корона його при цьому ані трішечки не похитнулася. – Від смерті. А точніше – заради неї. – Костій Безсмертний посміхнувся. – Договір у нас із нею такий — я заради неї працюю, а вона — заради мене. А ти Петро?

- Так… – хлопчик здивувався, що дідок знає його ім’я, бо він же ж ще йому нічого не казав. – А звідки ви знаєте?...

- Так я ж тобі ім’я і вибрав. – Петро аж пересмикнуло од цих слів. – Правда, мати твоя не одразу погодилась, але я вмовив — ім’я то і звичне і не звичне!

- Ви знали мою матір? – ще більше здивувався Петро.

- Ми всі її знали. – відгукнувся Чугайстер. – А найближче її знала Яга.

- Яга? Хто це? – Петро жадав якнайскоріше дізнатися про свою матір все, що тільки можливо.

- Вона од вічності. Але завжди запізнюється. Днів так зо три не з’явиться, думаю. – розвів руками Костій Безсмертний. – Може у тебе перечекаємо? – звернувся він до Чугайстра. – Мені тут якось тісно…

- Що, королівський указ жме? – посміхнувся Чугайстер.

- Який указ? – спитав Петро.

- А той, що його у Підводдя наказав запхнути. – розреготався білий велетень. – У мене зачекаємо, у мене. Авжеж, коли Петро не проти? – й Чугайстер глянув на Петра, чекаючи відповіді.

- Я не проти. – спокійно відповів хлопчик.


Шлях до королівства орденів - зміст