Хлопчик

Маленький чорноокий хлопчисько сидів на своєму ліжку біля вікна і споглядав, як на дворі повільно падають сніжинки. Усе навкруги — хати, дерева і навіть деякі перехожі, були вдягнені в білий зимовий одяг. Діти спокійно гралися на подвір’ї: дехто ліпив снігових баб, дехто жбурляв у тих баб сніжки. Один хлопчик, навіть, збудував справжній замок зі снігу та прикрасив його довгими й прозорими крижинками. Снігу цього року було аж забагато.

Лишень Петро не грався, бо застудив собі горло. Декілька днів тому в їхній дитячий притулок привезли багато величезних пляшок із солодкою водою, до Нового Року. Та Петро не втримався від тієї спокуси. Вночі, коли всі спали, хлопчик крадькома проліз на кухню, відкрив одну пляшку й напився досхочу. Його, звісно, там і упіймали, але було вже запізно. Пожурили, трохи вуха повикручували та й відправили спати. А наступного дня дуже горло заболіло. Тоді Петро зрозумів, що це йому така наука, бо не можна самому пити й з іншими не ділитися. От і зараз, споглядаючи за веселими дітьми, що гралися на дворі, казав сам до себе: “Ну що, Петре, догрався? От була б тут твоя мати, вона б тобі доброї прочуханки дала. А якби батько взнав, то й сліду білого б на тобі не лишилося! От тобі б наука була, Петре. Нехай діти граються, нехай, бо вони на це заслуговують. А ти лишень на хворобу заслуговуєш. Була б мати, вона б тебе швидко вилікувала…”

Але матері в Петра не було, так само як і батька. В дитячому притулку багато дітей не мали рідних. Та були й такі, що мали, лише рідним були зовсім не потрібні. Петро інколи їм заздрив, бо прізвище в них було справжнє, а не вигадане. Й рідні, час від часу, все ж таки заглядали до них. А Петру лишень мухи до рота заглядали, та й миші до тарілки — більше ніхто.

Отак він просидів декілька годин, дивлячись на пухнастий сніг та своїх друзів. Тут, у притулку всі жили однією дружньою сім’єю. Та були й такі, що не дуже з усіма товаришували. Одним із них був Тарас — високий білявий хлопчисько. Його часто називали “дівчиськом” за вроду та довгі ноги. Може, тому Тарас і не полюбляв компанії. Він завжди сидів у спільній спальні на своєму ліжку, у найтемнішому закутку. От і тепер там був, а не грався з усіма на дворі. Петро вже звик до його присутності, та не звертав уваги на хлопця. Та от, несподівано, Тарас сам звернувся до Петра.

- Ти ж, що, вирішив, ніби краще за всіх? – промовив Тарас, встаючи зі свого ліжка та й прямуючи до Петра.

- Що? – раніше, Тарас ніколи не починав розмову першим і Петро здивувався.

- Вважаєш, що солодку воду в першу чергу для тебе привезли? – повторив своє запитання Тарас.

- Ні… – Петру стало соромно за свій вчинок. Мабуть, уперше за весь цей час, що він хворів, стало насправді соромно.

- А ще братами їх кличеш. – Тарас присів на ліжко біля Петра і простягнув йому цукерку, загорнуту в яскраву зелену обгортку. – Бери, мені батьки передали. – Кивнув він Петрові, бо той, відмовляючись, замотав головою. – Та бери ж! – наполягав Тарас. – В мене ще є.

Петро сором’язливо взяв цукерку, дуже повільно й обережно розгорнув, та й поклав собі до рота.

- Дякую… – промовив хлопець, ховаючи гарну обгортку у кишеню потертих штанів. – Шоколадна…Дуже смачна. – додав він, дивлячись у блакитні очі Тараса.

- А твої батьки часто приходять? – запитав Петро, дожовуючи цукерку.

- Та не дуже часто. – промовив сумний Тарас, дивлячись у те саме вікно, у яке споглядав Петро. – Мама далеко, за кордоном. Посилки шле. Мене з бабусею лишила. А батько на війні загинув.

- Давно загинув? – Петру стало трохи моторошно, він ніколи нічого не чув про життя Тараса, та зараз його зацікавила доля хлопчика.

- Та не дуже. – із сумом відповів хлопець, підводячись із ліжка, щоб піти.

- Зачекай! – вигукнув Петро і схопився за хворе горло, яке нестерпно заболіло від того крику. Але все ж таки додав, похрипуючи, – А як ти тут опинився? – Петро не хотів лишитися сам. Чомусь хлопчик відчув щось рідне в цьому блакитному погляді й білих чупринах. Щось таке, чого в нього ніколи не було.

- Бабуся померла, тому я й опинився тут. Рідних нема більше. – він подивився на Петра, і раптом промовив, – Тепер я піду, а ти можеш усім розбазікати про мене.

Хизуйся, хизуйся який ти хитрий, що навіть про мовчуна й самітника Тараса все знаєш! – сказав й утік кудись. Петро не встиг й опам’ятатися. Та про цю розмову окрім Петра й Тараса ніхто так і не дізнався. Це було початком міцної хлопчачої дружби.


Шлях до королівства орденів - зміст