Син Короля Принц

Він сидів на невеликому стільці в кутку невеликої кімнати, що своїм виглядом нагадала Петру й Тарасу їх такий далекий, але такий рідний, дитячий будинок. Так само, як і там, тут були голі обшарпані стіни й доволі малі вікна. Три ліжка – кожне у окремої стінки, не вирізнялися якимось шиком та блиском. Взагалі здивувало те, що в такому помешканні живе він – молодший син короля. На вигляд хлопцю було років 13, одягнений як звичайний жебрак він сидів опустивши голову до долу, його буйне чорне волосся спадало аж до плечей та ховало обличчя. Петро спробував розгледіти хоча б його очі, та вони були закриті. Тарас присів на ліжко, що знаходилось недалеко від стільця із принцом, та покликав до себе Петра.

- Як вважаєш, – почав Петро, – ми ще побачимо Варвару?

- Король же ж сказав, що скоро побачимо. – здивувався Тарас запитанню приятеля. Варвару король повів до іншого помешкання, бо жити в одній кімнаті із трьома хлопчиками для дівчини було б не лише непристойно, але й незручно.

- Чому він сидить як статуя? – продовжував Петро.

- Певно, то так діє те прокляття.. – щойно Тарас, промовив ці слова, як очі принца розплющилися й подивилися на нього. То були темні, чорні очі, що навіювали страх і смуток, але разом із тим вони були такі сумні, що хотілося плакати від жалю.

- Хто ви такі? – пролунав сильний голос принца.

- Мене звуть Петро.

- А я Тарас. – тут Тарас трішки задумався. “Коли йому лише 8 років, то він аж на 4 роки молодший за нас із Петром”. – Хочеш, пограємось? – запитав він посміхаючись.

- Погратися? – розреготався принц, та швидко оволодівши собою додав. – Я не мале дитя, щоб з тобою гратися, шмаркач.

- Чи тебе не вчили поважати старших? – розгнівався Петро. – Чи може, ти вважаєш себе чимось вищим за повагу? – принц поглянув на нього й знов заплющив очі.

- Ви мерзенні покидьки, коли мій батько оселив вас разом зі мною. Бо саме такої думки він про мене. Хіба я маю думати про вас інакше ніж він? – принц казав все це із заплющеними очима і його обличчя не видавало ані смутку, ані радості. Лише байдужість.

- А й не скажеш, що йому вісім років. – штурхав Тарас свого приятеля у бік.

- А мені й не вісім років. – принц витріщився на хлопців відкритими очима.

- Твій батько казав, що тобі насправді вісім, хоча й виглядаєш ти на тринадцять. Він казав, що то таке прокляття на тобі. – Петро здивовано дивився на чорноокого принца й чекав його відповіді.

- Мій батько — от моє єдине прокляття! – із злістю промовив принц, підвівся зі свого обшарпаного стільця й підійшов до хлопців.

Тепер було видко, що він вищий за них, а плечі його ширші. Темні очі яскраво вирізнялися на фоні білої, як перли, шкіри. Його яскраво-червоні уста викривилися у дивній посмішці. Принц відкинув свої шовкові прядки волосся з лиця, й грізним голосом запитав.

- Хто ви такі?!

- Хіба ми тобі не відповіли? – посміхнувся Тарас, та одразу схаменувся, бо на лиці у принца можна було прочитати лише злість.

- Ваша подруга певно вже у старої відьми, та давно шукала руду дівку для своїх потреб. – із цими словами принц відвернувся від хлопців та вже хотів прямувати до свого куточку, де його чекав старий стілець.

- Чекай! – вернув його Тарас, вставши з ліжка і схопивши за комір рукава.

- Як ти смієш! – принц обернувся та звільнив свою руку, тепер він розгнівався ще більше.

- Ми з України. – промовив Петро, щоб відігнати гнів принца від Тараса. – Всі троє. Коли ми потрапили до короля він почав розповідати нам про якесь пророцтво й прокляття. Він подумав що ми…– та принц не дав йому договорити.

- З України? – чорні очі сяяли мов два мокрих каменя на сонці. – То ви з України? – тепер принц розреготався й таки сів на свій стілець. – Та мій батько геть дурний, що оселив вас разом зі мною! О ні! Я думав, що він ще має хоч краплю розуму, певно, я помилявся!

Тепер Тарас й Петро нічого не могли зрозуміти, тому просто сіли на ліжко й дивилися на принца, сподіваючись, що він хоча б щось їм пояснить.

- Мій батько розповідає всім одну й ту ж казку, – почав принц. – про те, що він проклятий магом Хроносом, про те, що я був зачатий після того як прокляття почало діяти й про те, що він має сина, старшого за мене. Насправді ж все не зовсім так. – принц сидів на стільці й уважно дивився на хлопців. – Мій батько дійсно проклятий, і в нього дійсно є два сина. Та мені не вісім років, як він усім розповідає. Мені тринадцять років. Я не молодший, а старший син. І по закону влада від мого батька мала б перейти до мене, а не до Аргуса. – Принц дивно посміхнувся й опустив голову до грудей, так, що кудлате чорне волосся знов закрило його обличчя. Та раптом принц швидко підвів голову й вигукнув, так що в хлопців аж дух перехопило. – Хто ви такі?! – відповіді на його запитання не було, бо скільки вже можна розповідати хто вони й звідки? – Хто ви такі?!! – ще більш знервовано й злісно вигукнув принц, а потім раптом так голосно розреготався, що здавалося, його регіт має бути чутно не лише у цій кімнатці але й у сусідніх.

Петра й Тараса збентежила така поведінка принца, та вони не наважувалися щось сказати чи зупинити той дикий регіт, який виривався у нього з грудей. Хлопцям здавалося, що в них вже у вухах свистить від того реготу. Та несподівано принц замовк й знов опустив свою голову до грудей. Знов кудлате чорне волосся закрило його обличчя. Настала тиша, довга, а тому страшна. Принц все сидів з опущеним підборіддям, а хлопці дивилися на нього й не те що сказати, з місця зрушити боялися. Та тиша була перервана таємничим голосом, що пролунав звідкись від дверей, певно, саме двері й промовили наступні слова:

- Аргус йде сюди!

Принц лише трохи підвів голову, та знов опустив її собі на груди, нічого не промовивши у відповідь.


Шлях до королівства орденів - зміст