Столова. Частина 3.

Замкнувши кімнату ключем Петро рушив прямо по коридору. Так як коридор був круглим, то хлопчик швидко вийшов до сходів й спустився на перший поверх. Тепер залишалося знайти хоч когось із своїх нових вчителів, або когось, хто підкаже де їх шукати. Петро оглянув залу, в який опинився. Він побачив багато дверей різного кольору, що вели у різні боки. Було однаково, з якої двері починати, бо Петро все рівно не знав куди яка веде. Тому він вирішив почати йти по кольорам веселки, щоб не заплутатись. Ще раз перелічивши у пам’яті всі кольори один за одним — червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий — він рушив до червоних дверей.

Двері відчинилися легко й впустили Петра у наступну кімнату. Простора зала з червоними стінами й дуже їдким запахом диму, тут вздовж кожної стіни знаходились величезні каміни, у яких горіло яскраве полум’я та де не де висіли здорові котли. Вся ж кімната була уставлена високими столами, між якими, як у лабіринті, бігали різні створіння. Несподівано до Петра підійшов здоровенний чоловік, тобто, майже чоловік, бо чоловіком він був лише з голови й до пояса, а нижче то був справжній коричневий скорпіон, з довгим та гострим жалом. Петро жахнувся й відступив од нього на декілька кроків. Та чоловік-скорпіон, здається, не помітив цього.

- Що тобі тут треба? – грізно запитав він у Петра.

- Я… – спробував сказати щось хлопчик, та слова застрягли у його горлі й ніяк не хотіли звідти вилізати. – Я…

- Що? – знов буркнув чоловік-скорпіон, і лише тепер Петро помітив, що там, де закінчується його людська частина й починається скорпіонів панцир, був пов’язаний біленький фартух, зовсім як у кухарів.

- Я шукаю Чугайстра. – нарешті відважився промовити Петро, дивлячись на жало скорпіона, яке хиталося то в один то в інший бік. Петро міг би сказати, що він шукає Костія Безсмертного, бо саме з ним хотів побалакати в першу чергу, та пам’ятав, що Костія тут можуть і не знати, бо замок належав Чугайстрові.

- Нема його тут. – більш дружньо мовив чоловік-скорпіон. – Я Скорпус. – чоловік-скорпіон нахилився й простягнув хлопцеві свою сильну руку.

- Петро. – відповів хлопчик та потиснув руку Скорпуса, все ще з острахом.

- Чугайстра шукай за синіми дверима. – ще більш дружньо мовив Скорпус. – Інші двері краще не відкривай. Тобі ще пощастило, що на кухню потрапив. – Скорпус вперся кулаками у боки й додав. – Новенький?

- Так, сьогодні прибув. – більш впевнено відповів Петро.

- Заходь до мене у гості. – й Скорпус простягнув Петрові невеличку сріблясту картку й трошки відійшовши назад стрімко розвернувся й хитаючи своїм жалом у різні боки побіг до ближчого каміну мішати щось у котлі.

Петро глянув на сріблясту картку, яку взяв у Скорпуса, й побачив на ній його портрет, який раптом зник. Картка почала стікати хлопцеві на руку ніби просочуючись у неї. Петро із здивуванням дивився на цей процес, й намагався відчути хоч щось дивне. Але нічого дивного його рука не відчувала. Тоді хлопчик ще раз глянув на Скорпуса, який чемно помішував якесь вариво у великому котлі, й вийшов за двері.

Сині двері знаходились у протилежному кінці зали, недалеко від сходів які вели до оранжерей Чугайстра. Петро легко їх відчинив та побачив перед собою величезну залу із синіми стінами, у центрі якої знаходився довжезний стіл із мармуровими лавками по обидві його боки. Стіл той був прибраний блакитною скатертиною, й нагадав Петрові зимовий небосхил його батьківщини. Та звідки він тепер знає де саме його батьківщина?

В дальньому кінці столу велично розсівся Чугайстер. Біля нього сидів якийсь мужній чоловік, та здалеку Петро не міг розгледіти його. Хлопчик впевненими кроками рушив у їхній бік, і коли підійшов достатньо близько, то помітив на кудлатій чорній голові чоловіка таку саму корону, яку він бачив нещодавно на лисій голові Костія Безсмертного.

- Я не буду вам заважати? – спитав Петро, коли підійшов до присутніх у залі.

- Петро! – вигукнув чоловік з короною на голові та втупив у хлопця свої сяючи блакитні очі. – Ми саме про тебе й балакали! Ти певно зголоднів вже давно. Сідай, сідай, попоїш трохи. – й чоловік вказав йому на місце навпроти себе, з лівої сторони від Чугайстра.

Петро всівся та з недовірою споглядав на чоловіка з Костієвою короною на голові. Чугайстер мовчки спостерігав за хлопцем та посміхався.

- Чи ти мене не впізнав? – розсміявся чоловік, зрозумівши чому Петро втупив у нього свій підозрілий погляд.

- Хіба ми знайомі? – Петро підвів брови од здивування.

- А хіба ні? – ще дужче розсміявся чоловік, та побачивши збентежене обличчя хлопця змінив тон, посерйознішав та поспішив відрекомендуватися. – Костій Безсмертний. – поважно промовив він та трішечки схилив голову у поклоні.

- Молодший?... – ще дужче здивувався Петро, та Костій од того так голосно розреготався, що ледве під стіл не сповз від реготу.

- Єдиний. – нарешті втрутився у розмову Чугайстер. – Розумієш, Петро, Костій дуже давно сидів у Підводді – без світла, без води, без їжі. Та й зсохся. – він розвів руками та скривив губи донизу. – А тепер Костій попоїв, напився води та побачив світло, от і став таким, яким би мав бути. Він же ж Безсмертний. Набрався, так би мовити, життєвих сил які втратив трохи. Розумієш, він не може вмерти, а от постарішати від того, що не харчується — може. Та йому досить десяти відер води й п’яти тарілок їжі, щоб повернути свій вік.

- Як у казці… – прошепотів Петро.

- Авжеж, тобі це здається казкою, та це не казка хлопче, це життя! – вже не регочучи промовив Костій.

- Ні, – захитав головою Петро, – ви не зрозуміли! В Україні є така казка, в якій Костій Безсмертний сидить у тюрмі, аж допоки якийсь добрий герой не напоїть його десятьма відрами води, а потім…

- А потім Костій стає сильним але дуже-дуже злим. – доказав за Петра Костій. – Та це я у свій час у вас бешкетував, от про мене й стали казки складати. Бо у вашому світі не знали нічого про інші світи й надзвичайні можливості. Тільки от до вас будь хто при бажанні потрапити міг. От і маєте — скрізь казки, куди не плюнь, та ще й перебрехані більш ніж на половину. Ну хіба я схожий на лихого дядька, який краде чужих наречених? – розлючено буркнув Костій та схрестив руки на грудях.

- Вибачте. – винувато мовив Петро та із співчуттям глянув на Костія.

- Та нема за що. – відмахнувся той, – Ти ж ті казки не складав. Давай скоріше попоїж!

Петро мовчав, та не знав, що ж далі робити. Бо ані тарілки, ані якоїсь їжі навкруги не було.

- Уяви собі те, що б тобі хотілося зараз скуштувати, та воно одразу з’явиться перед тобою. – нарешті пояснив Чугайстер.

Петро подумав, що й справді вже зголоднів. І чогось йому так закортіло скуштувати смаженої картоплі з шматочками прожареного м’яса, а ще б гарячого чаю з ватрушкою… от і скибочку сала б на хліб, до картоплі… Лишень він намалював усе це в своїй уяві, як під носом запахло м’ясом та смаженою картоплею. Все, про що він щойно мріяв, преспокійно чекало свого часу на столі перед його носом. Та довго чекати не прийшлось — Петро був дуже голодний, тим більше, такої смачної та жаданої їжі у дитячому будинку він ніколи не куштував. Та й взагалі, годували їх там доволі бідно. Отже для хлопця це було справжнє свято.


Шлях до королівства орденів - зміст