Спроба

Коли відчинилися двері Тарасу стало зовсім погано. Знов прірва виднілася під ногами й такі собі хмарки літали туди-сюди поміж замками. І як в нього вистачило сміливості стати на одну з них, та ще й простояти всю дорогу не втративши рівноваги? Невдовзі хлопчик заспокоївся, бо Яга свиснула й до краю прірви підлетіла ступа, чорна та гладенька. Відьма обережно поклала в неї посох, а потім сама стрибнула всередину.

- Залізь. – звернулася стара до Тараса, простягнувши хлопцю руку. Тарас забрався в ступу й відчув як та легенько похитується із боку в бік, ніби човен на хвилях.

- Зараз буде твій перший урок, малий. – промовила відьма й ухопилася однією рукою за край ступи, а іншою – за посох. – Тримайся добре.

Тарас ухопився обома руками за борти, й ступа рушила вперед. Спочатку повільно, а потім все швидше й швидше.

- Дивись уважно, малий! – вигукнула Яга Тарасові, коли ступа дійшла до краю замка, й рушила далі, лишаючи його позаду.

І Тарас дивився. Він бачив попереду багато замків, що стояли над водою на темних хмарах. Замки були доволі різні, деякі світлі, деякі темні, деякі великі, а деякі малі. Та їх всіх об’єднували ланки невеличких хмаринок, літаючих від одного замку до іншого. Знизу, з синіх вод, виглядали темні гострі камені, вони як ножі різали величезні хвилі. А поміж тих хвиль якісь дивні створіння ніби бились за щось, зціпивши довгі жовті щупальця та перетягуючи один одного з місця на місце. Коли створіння повністю виринали із води, то здавалися схожими на восьминогів, але дуже великих та страшних. Деякі з них могли легко торкнутися своїми щупальцями будь-якої з темних хмар, на яких стояли замки.

Ступа летіла так швидко, що вітер заважав хлопцю дивитися, й доводилось прикривати очі. Але Тарас дивився й намагався розгледіти щось нове, та нового не з’являлось. Лише вода, каміння, хмари, замки й чудовиська. Нарешті хлопчик здогадався підвести голову догори й присів од здивування. Там, у безкрайньому небі, сяяло рожеве сонце, а навкруги літали рожеві хмари. А небосхил був звичайного блакитного кольору.

Тим часом Тараса й відьму зустріли безкрайні простори вод. Череда замків скінчилася, лишившись позаду разом із жовтими чудовиськами. Тепер перед ними розгорнулося синє море, чисте, немов сльоза, й на диво спокійне. Тарас насолоджувався його величчю та красою, а відьма цупко тримала у руці посох й підозріло споглядала по сторонам. Нарешті, вдалині над морем, з’явилася якась темна цяточка. Ступа підлітала до неї все ближче й ближче, а цяточка все збільшувалась й збільшувалась, поки не стало видко, що то невеличка дерев’яна хата стоїть на величезній темній хмарі понад морем. Ступа опустилася на ту хмару й стара вистрибнула на неї немов на тверду землю.

- Сиди тут й нікуди не йди. – мовила відьма Тарасові й ухопивши посох попрямувала до хатинки.

Та Яга не дійшла до хати, а зупинилася недалеко від ступи й почала уважно роздивлятися хмару, що обкутала поділ її плаття. Тарас також почав уважно роздивлятися хмару і побачиш, що Яга зупинилася біля якоїсь межі, бо далі від неї хмара була ніби густіша й набагато темніша. Відьма обережно зняла з посоха сіру тканину й запхнула її собі за пояс. Коли ж Яга зірвала білу матерію, що ховала зірку, все навкруги освітилося рожевим сяйвом. Навіть чорна ступа стала виблискувати рожевим світлом. Лише дерев’яна хата й межа навкруги неї як були темними, так темними і лишилися. Яга підняла посох угору, тримаючи його однією рукою.

- Внити отвні Пирг! – голосно гукнула вона, та нічого не сталося. Тоді яга ухопила посох обома руками й вдаривши його кінцем об м’яку хмару знов гукнула. – Внити отвні Пирг! – на якусь секунду темна границя похитнулася, та наступної ж миті все стало на свої місця.

Відьма знов загорнула посох й рушила до ступи, де її чекав зацікавлений Тарас.

- Знаєш це місце? – запитала Яга кладучи до ступи посох й стрибаючи слідом за ним.

- Звідки ж? – здивувався Тарас. – Я ж не тутешній…

- Знаю, знаю, – відмахнулася відьма, – з України, де про нас вже давно забули.

- Чому ж забули? – почав було хлопчик коли ступа рушила з місця, та одразу ж пожалкував про це, бо відьма із цікавістю глянула на нього, чекаючи продовження, – Про Вас пам’ятають, – нарешті наважився Тарас, – є казки… про бабу Ягу, таку собі мудру стару жінку, що…

- Їсть малих дітей? – не дала йому скінчити Яга, та у хлопця від її слів аж подих перехопило. – Не бійся, не з’їм, – просміялася відьма побачивши схвильованість хлопця, – то все перебрехали вже про нас у ваших казках. Не було такого ніколи. Допомагати – допомагали, але не шкодили. – ступа почала летіти кудись вгору, лишаючи море десь унизу. – То була Вежа Суму. – голос відьми став низьким й тихим. – Я спробувала її відкрити, та не вийшло.

- Яка ж то Вежа, коли то хата? – здивувався Тарас.

- В тім то й річ, що вона зачарована.

- Хіба раніше її не намагалися відчинити оцим посохом?

- Може й намагалися, – відьма скривила губи у посмішці, – а може й ні. У будь-якому разі, я ж цього не робила. Варто було спробувати.

- Певно, треба бути сильним чародієм, щоб її відкрити. – співчуваючи промовив хлопчик дивлячись у відьмині очі.

- Певно, що так! – посміхнулася відьма й дужче схопилася за посох. – Невже ти вважаєш мене поганою чародійкою? – весело спитала вона.

- Хіба жінки можуть бути сильними чародійками? – знов здивувався Тарас. А Яга лише ширше посміхнулася у відповідь.


Шлях до королівства орденів - зміст