Сонлива. Частина 5.

Кімната, у якій спала Варвара, чомусь знаходилась прямо на першому поверсі за зеленими дверима. Але який же там був безлад! Щойно Чугайстер відчинив ті двері, як із них вистрибнула товста та писклява книга. Костій ледве-ледве встиг схопити її та закинути до кімнати, поки Чугайстер та Петро проштовхувалися крізь скажений натовп інших книжок. Нарешті, двері були зачинені. Книжки, немов навіжені, стрибали по всій кімнаті, по шафам та книжковим полицям, по ліжку, на якому преспокійно спала Варвара, по стільцям. Всі вони нестерпно свистіли та пищали. Від того шуму в Петра знов засвистіло у вухах. Та Чугайстер підійшов до якоїсь шафи, дістав звідти чарівний посох, який Петро побачив нещодавно, підслухавши його розмову із Ягою. Білий чоловік підвів посох догори й лише тепер Петро зрозумів, що річ та неймовірно цінна. Справжній чарівний посох із великою рожевою зіркою на кінцівці. Як тільки та зірка засяяла, всі книжки одразу ж замовкли та попадали хто де був. Тепер всі стояли у кімнаті, де повсюди під ногами валялися старі й потерті книги.

Настала нестерпна тиша. Петро подивився на сплячу Варвару та помітив, що її волосся стало набагато довше, ніж раніше. Ще воно стало більш руде. Тепер воно ніби сяяло зсередини золотим та червоним кольорами.

- Чого стоїте, мов неприкаяні?

Тишу обірвала маленька біла жінка, яка непомітно сиділа біля ліжка Варвари. Жінка й справді була повністю біла. Волосся, немов перука, сяяло білизною. На шкіру, здавалося, наклали занадто багато пудри, а очі виявились такими світло-блакитними, що здалеку не було видко зірниць. От лише одяг Сонливої вирізнявся від неї самої. Темно-синє плаття прикрашене маленькими сріблястими зірочками спадало аж до п’ят, та було підв’язане широким срібним поясом.

- Ходи сюди. – Сонлива глянула на Петра, та поманила його рукою до себе.

Чугайстер та Костій не промовили ані слова, лише підштовхнули хлопчика трішки уперед, бо той застряг на місці від здивування. Петро рушив до Сонливої, ступаючи по старих книжках так, ніби їх і немає тут.

- Чого стоїш? – буркнула жінка, коли хлопчик підійшов до неї та не знав, що робити далі. – Сідай.

Петро усівся прямо на підлогу біля жінки та ще раз глянув на Варвару. Вона солодко спала й не вірилося, що там, у її сновидіннях, щось негаразд.

- Зараз ти потрапиш у її сон. – спокійно почала пояснювати Сонлива. – Ти маєш право розмовляти із ким завгодно, можеш навіть обіцяти — обіцянки дані у чужому сні не справжні. Але ти не маєш права щось змінювати! Розумієш? – і Сонлива серйозно глянула в очі Петра.

- Не дуже… – відверто зізнався хлопчик.

- Ти не повинен втручатися — хай буде, що буде. Ані місце, ані час — все має бути таким, як є!

- Що ж мені там тоді робити? – здивувався Петро.

- Варвару вмовляти. – коротко відповіла маленька жінка та невдоволено зморщила лоба. – Не втручатися, лише вмовляти!

Петро хотів запитати, що буде, коли він втрутиться, але подумав та питати не став. Що коли Сонлива передумає відправляти Петра у сон Варвари? Адже він дійсно єдиний, кому дівчинка довіряє. Так само як і вона була єдиною, кому він поки що довіряв. Окрім Тараса, звичайно. Але Тарас далеко, а вона ж зовсім поруч.

- А що буде, коли вона не погодиться? – запитав Сонливу Петро. – Ви не зможете допомогти їй вийти із сну?

Сонлива уважно глянула на Петра і глибоко зітхнула.

- Не зможу. У Варвари свій шлях. Кожен має повернутися із сновидіння тим шляхом, яким прийшов.

- А що буде, коли вона не повернеться? – невпевнено запитав хлопчик, тому, що боявся відповіді на це питання.

- Вона помре. – тихо відповіла Сонлива та із жалістю глянула на Петра, який не був здивований тим, що почув. – Підемо? – і маленька жінка простягнула йому свою тендітну білу руку.

- Авжеж. – відповів Петро.


Шлях до королівства орденів - зміст