Слово. Частина 2.

Тарас ходив по кімнаті й не знав, що ж йому тепер робити. Петро, нічого не пояснивши, пішов кудись за Аргусом. Варвара також знаходиться невідомо де. Та ще й цей дивний принц, який досі сидить на своєму стільці, ніби його тут і немає зовсім. І навіщо вони взагалі сюди прийшли? Зірвалися утрьох, як бовдури, у пошуках пригод. Думали, що коли разом, то не так вже й страшно. А тепер що? Всі окремо! Дивний світ зовсім не мав приймати їх із розпростертими обіймами. Тут все було інше, все нове й цікаве, і в той же час — все небезпечне. Мав би думати він — Тарас, що рушати сюди не слід, бо що інші? Варвара — дівчисько, її очі палають нестримною цікавістю. Петро? В Петра нікого й нічого нема, тому втрачати йому в Україні нема чого. А в нього, в Тараса, там все ж є мати.

Тарас нарешті всівся на ліжко. Він подивився на принца й глибоко зітхнув.

- То було закляття. – несподівано промовив принц й підняв, нарешті, свою опущену голову.

- Що? – не одразу зрозумів Тарас.

- То було закляття. – знов промовив принц, дивлячись в сумні Тарасові очі. – Його змусили піти.

- Навіщо? – Тарас здивувався, що принц весь цей час слідкував за ними, хоча здавалося, ніби він знаходиться у стані безпам’ятства. Та все ж принц був єдиним, хто міг тепер хоч щось йому пояснити.

- Той бовдур вважає його могутнім чорним чародієм. – й принц посміхнувся. – В нашому королівстві дуже балакучі двері, а твій приятель мав нахабство доволі різко розмовляти з королем. Тепер усі знають про його сильний характер.

- Та хіба ж він не бачив, що Петро – звичайний хлопчик?

- А хіба ти не бачиш, що потрапив у незвичайне місце? – принц підвівся зі свого стільця й підійшов до Тараса. – Зовсім не обов’язково, що ті речі, які здаються тобі звичайними, мають ними й бути.

- Чого ти сидів весь цей час ніби й не було тебе тут зовсім?

- Бо так було потрібно, юначе. – серйозно відповів принц. – Мій батько й брат вважають мене хворим, лише тому й лишився живим на цьому світі.

- Як це?

- Знаєш силу слова? – принц сів біля Тараса й зазирнув йому в очі.

- Силу слова? – не зрозумів хлопчик.

- Так, так, силу слова. Можеш дати мені слово, що нікому, без мого дозволу не розповіси те, що я розповім й покажу тобі?

- Можу звичайно! – Тарас зрадів, що нарешті дізнається щось цікаве.

- Давай. – промовив принц й простягнув перед Тарасом розкриту долоню.

- Даю слово, що нікому, без твого дозволу, не розповім те, що ти розповіси й покажеш мені. – промовив здивований Тарас.

Несподівано хлопчик відчув жагучий біль у грудях, а потім якийсь рух всередині. Здавалось, що з грудей назовні щось тягнули — дуже важке та колюче. Тарас схопився за груди й почав стогнати від болю. Принц був спокійним, він так і сидів із розкритою долонею. Нарешті, Тарас відчув як гарячий комок потрапило до його рота й почав безжально пекти. Він розкрив рота, сподіваючись, що зможе притупити той біль повітрям. Та щось яскраво-біле швидко вилетіло з його відкритого обпеченого роту й опустилося у руку принцу.

- Ого!... – здивувався принц швидко стискаючи долоню у кулак. Яскраво-біле сяйво проступало крізь його пальці. Принц підвівся й швидко підбіг до свого стільця. Відкинув його спинку, за якою, виявляється, була схованка, дістав якусь невеличку скриньку й випустивши у неї світло, швидко закрив. – Тяжке у тебе слово. – промовив принц вертаючись до Тараса. – Й дуже гаряче. – додав він показуючи Тарасові обпечену долоню. – Води хочеш?

- Хочу. – промовив хлопчик в якого й досі все ніби горіло у грудях і у роті.

- Ходімо! – підвівся принц й потягнув Тараса за собою до дверей. – У мене найкращий вибір води у всьому королівстві! – тепер обличчя принца сяяло радістю, й Тарасу здалося, що перед ним стоїть вже зовсім інша людина.


Шлях до королівства орденів - зміст