Складне рішення. Частина 7.

Смерть справді вже сиділа біля Петра та про щось розмовляла із Сонливою, яка ніби ще більше зблідла від такої несподіваної зустрічі із самою Смертю. І хоча Сонлива вже не перший раз зустрічалася із Смертю, однак, ніяк не вважала цю зустріч дуже приємною.

- О, ви вже тут. – посміхнулася Смерть коли Тарас та Варвара зайшли до кімнати. – Не чекала на вас так швидко. Давно не бачила Сонливу, адже вона постійно спить та й спить зберігаючи своє життя, а зустрічаємось ми зазвичай якраз коли її будять. – та Смерть перевела свій погляд на стурбовану Сонливу. – Адже ніхто не буде будити Сонливу просто так, знаючи, що кожна хвилина сну подовжує її життя, в той час як кожна хвилина її неспання забирає життєвий час.

Варвара аж здригнулася від такої жахливої новини. Отже вона стала причиною скорочення життя Сонливої. Якби Варвара не захотіла спалити усі ті книжки, то ніхто б не тримав її уві сні, та Чугайстр з Костієм не будили б Сонливу. А чи довге життя у цієї дивної білявої жінки? Може вона раптово помре, як це сталося з Ягою, так несподівано і швидко. Тоді тягар за змарнований життєвий час Сонливої назавжди ляже на плечі новоспеченої відьми. Та й не лише за її життя, а ще за життя Петра, якого Смерть не зможе вивести зі сну без Сонливої.

- Добре, я думала ще трошки побубоніти тут із старою знайомою, – почала Смерть побачивши стурбоване обличчя дівчини. – але не маю на те часу, відверто кажучи. – і вона посміхнулася, взявши Сонливу за маленьку і тендітну руку. – Рушаймо! – після цих слів і Смерть і Сонлива, ніби розтанули у повітрі.

Дуже-дуже швидко, Смерть знову з'явилася, але вже сама, без Сонливої. Вона тримала ще сплячого Петра за руку, та посміхалася дивлячись на нього. Несподівано хлопчик почав відкривати очі, і лише тоді Смерть відпустила його руку та глянувши у бік Тараса і Варвари сказала.

- Є у вас на збори рівно один день, та одна ніч. Завтра у цей же час буду чекати усіх трьох на сходинках перед цим замком. Сонлива просила вибачитися за неї перед вами, що пішла спати не попрощавшись. Час же ж у неї на вагу золота. – Смерть знову посміхнулася, а потім, обдарувавши невдоволеним поглядом Костія, зникла. Варварі її погляд видався якимось ображеним та дивним.

- Здається, я дуже довго спав... – промовив Петро піднімаючись із ліжка. – Та багато чого пропустив... звідки ви притягнули сюди Смерть та кому вона дала час на збори до завтра? – хлопець ще не оговтався від довгого сну, адже уві сні час минає набагато довше, він навіть встиг занудьгувати там і майже втратив надію на те, що за ним прийдуть, і на те, що його врятує книга.

- Ось, тримай, я позичала в тебе ключа на деякий час. – Варвара підійшла до Петра та простягнула йому ключ, який відмикає усі замки. – Ми мали вийти звідси, щоб привести Смерть, по добрій волі нас із Тарасом ніхто б не випустив.

- Та прийшла вона не за просто так, а за дві обіцянки від нас двох. – додав Тарас високо піднявши брови. – Ми пообіцяли разом із тобою повернутися назад, в Україну, наступного ж дня після того як вона тебе врятує.

Петро був ошелешений. Як вони можуть повернутися коли немає жодного шляху назад?

- Як ми повернемось, коли нема як? – лише й сказав хлопець. На це запитання Костій тихенько хмикнув, Чугайстер глибоко зітхнув, Тарас скривив губи у напруженій посмішці, та лише Варвара почала пояснювати Петру що й до чого.

- Розумієш, Смерть настільки сильна, що може подорожувати між світами сама по собі, без шляхів. Вона ж має бути усюди, всі рано чи пізно помирають. Тому вона сама перенесе нас усіх назад. Адже ми все рівно хотіли повернутися туди, звідки прийшли, чи не так? – Варвара трішки лукавила, вона ж розуміла, що Петру вертатися нікуди. Там на нього ніхто не чекає. Там нема нікого близького і рідного, на відміну від цього світу, де знайшлося дещо близьке йому.

- Але тут мій справжній дім. – Петро нахмурив брови. – Чому я маю вертатися туди, коли не хочу. Хіба я знав, що саме тут знайду щось про батьків, бо ж думав ніби я покинута сирота. Та я не давав Смерті обіцянки вернутися із вами... – Петро глянув на стурбованих друзів. – Мені не хочеться лишати тебе Тарас, – почав він вже дивлячись у блакитні очі Тараса. – але ж я щойно знайшов рідно місце, та людей котрі знали мою матір. Може ви підете назад без мене?... – в голосі Петра була якась надія та стурбованість, він же ж щойно прокинувся, і одразу такі дивні новини.

- Вони пообіцяли піти назад саме з тобою, в тому-то й справа. – Втрутився Костій. – З одного боку, ти не давав обіцянку, проте, вони обіцяли! Коли ти з ними не підеш, нічого із тобою не станеться, хай собі йдуть без тебе. – та Костій розвів руками й посміхнувся.

- А що їм за це буде? – Тарас і Варвара мовчки стояли та дивилися на розгубленого Петра. Здається, він почав трошки розуміти що й до чого.

- В них за невиконану обіцянку заберуть якісь речі. – промовив похмурий Чугайстер. – Та й так вийшло, що Смерть скорше за все забере у Варвари книжки, а відьми полишаться у голові Варвари назавжди. У Тараса ж Смерть поцупить його чарівну паличку, котру й не сховаєш ні від кого, так і сяє від неї дивною силою. До речі, – додав Чугайстер трішечки нахилившись до Петра. – єдину чарівну паличку в цьому світі, вже за багато років. Та ти, звісно, нічого не втратиш. Смерті від їх речей ніякої користі немає, бо та чарівна паличка їй ні до чого, як і книжки Варвари.

- Можливо, коли вони підуть без мене, я зможу звідси відкрити Вежу Суму та повернутися до них вже через один із запечатаних шляхів? – зробив припущення Петро. – Адже було пророцтво. – тепер, після всього побаченого та почутого Петро нарешті почав вірити в це дивне пророцтво.

- Можливо ти відкриєш Вежу Суму, та Смерть точно не поверне Варварі книжки, а Тарасу його чарівну паличку. – сказав, мов відрізав, Костій. – Тарас ще так сяк перебуде, – він глянув на сумне обличчя білявого хлопця. – А от Варварі, як відьмі, у тому світі буде складніше. Сама із своїми чарівними здібностями, купою знань, куди ж вона піде? Батькам казки про інший світ розповідати?

- А якщо я піду туди із ними, чи буде у мене колись можливість повернутися? – Петро точно знав, що не хоче йти назад, проте полишати друзів, які врятували йому життя, він також не хотів.

- Ми із Костієм зробимо все можливе, щоб повернути вас назад. – впевнено відповів Чугайстер, дивлячись на задоволений вираз Костія Безсмертного. – Адже Смерть не змушувала вас покинути це місце назавжди. Просто вона мстива. Ця жіночка знає, що Костій єдиний у цьому світі може написати шлях туди, звідки ви прийшли, і також знає, що за це його знову запхнуть у Підводдя.

- Це ще не відомо, чи запхнуть. – заперечив Костій. Він чудово пам'ятав як обіграв цю самовпевнену жіночку в карти, та виграв собі безсмертя. Тоді вона дивилася на нього як на звичайного смертного. Бо немає жодної істоти в цілому світі, окрім самої Смерті, яка б мала вічне життя. Авжеж, тепер до її компанії долучився ще й Костій. – Адже я можу й не повернутися назад, а лишитися в Україні, допоки ця компанія не відчинить Вежу Суму.

- А що зміниться після того, як Вежа Суму буде відчинена? Хіба це завадить посадити тебе у Підводдя знов? – запитав Петро. – Що це змінить?

- Ніхто не знає, що саме змінить відкриття Вежі, – почав Чугайстр, – Проте, всі нетутешні істоти вже багато років жадають потрапити до своїх світів. Ніхто не може зрозуміти, чому король так не хоче її відкриття, адже в інших світах могла б знайтись істота здатна зняти його прокляття.

- Всі чудово розуміють, чому він не хоче відкривати ту вежу! – втрутився Костій. – Бо боїться, що його улюблений син не сяде на престол, от і все! Жага влади передана по схожості характерів сина та батька. – Костій дуже емоційно висловлював свої думки, а Тарас та Варвара все чекали, коли ж Петро нарешті прийме рішенні.

- Це нісенітниці, – махнув рукою Чугайстр, – не сміши людей такими думками. Король ні в якому разі б не ризикував власним життям лише заради того, щоб влада перейшла саме Аргусу. Думаю, справа набагато серйозніша. – Чугайстр глянув на Петра. – Ти маєш прийняти рішення.

Петро став розмірковувати. Якщо він залишиться тут, має шанс відкрити Вежу Суму та повернутися до друзів. Проте, якщо він не піде зараз із ними — який же він тоді друг? Тарас дивився на Петра доволі дивно.

- Все дуже передбачувано, правда? – нарешті промовив Тарас. – Ти у будь-якому разі знову повернешся сюди, питання лише у виборі шляху, та й у часі. Або ти йдеш з нами та чекаємо там Костія, або ти лишаєшся тут, а Варвара там чекає доки ти не відкриєш Вежу Суму.

І це була чиста правда. Що б не обрав Петро, він знову повернеться сюди, адже мав довіритись Костію, як і писала йому мати. Проте, Тарасу чекати Петра в Україні у другому випадку сенсу вже не буде.

- Добре. – нарешті промовив хлопчик. – Я піду із вами. – після його слів обличчя дітей засяяли від щастя.

- Зачекай! – раптово Варвара широко відкрила очі од тієї думки, яка прийшла їй на розум. – Є ще третій варіант!


Шлях до королівства орденів - зміст