Розповідь. Частина 4.

Тарас ще трохи посидів за столом, а тоді підвівся та попрямував до Варвари. Що ж робити коли все рівно треба триматися разом? Наробила дівчинка дурниць, то разом будуть думати як виплутуватись. Тим паче, може в тій книзі щось розумне написано. Хоча, шукати Смерті Тарасу не дуже й хотілося, але ж вже нічого не поробиш.

Хлопчик зазирнув за ширму, й побачив як Варвара тре очі своїми маленькими кулачками, витираючись від сліз.

- Не рюмсай, годі вже. – промовив Тарас підійшовши до неї та усівшись поряд. – Знайдемо ми тую Смерть, що ж робити? Ти тільки більше ніяких книжок відкрити не намагайся, добре? – й Тарас уважно глянув дівчині у заплакані очі.

- Добре. – погодилась вона й трошки посміхнулася.

- Я вночі з домовиком балакав. – Тарас вирішив сам розповісти про те, що дізнався, не чекаючи поки у Варвари прокинеться її цікавість. – Він сказав, що Вежу Суму зачинили чарівним ключем, яким її і відчиняти треба. А про Вежу більше нічого не сказав. Втік та й усе.

- Може ще скаже? – з надією в очах промовила Варвара.

- Та ні, не скаже. – впевнено відповів Тарас. – До-речі, чи ти знаєш що відьми живуть біля восьмисот років? – серйозно запитав хлопчик.

- Та вже знаю… – глибоко зітхнула дівчинка. – Я у цій книзі прочитала. Тому й маю вибачення у Смерті просити, що відьми її із самого початку надурили. Тому й живуть відтепер так довго. От лише шкода, що мене Яга обдурила… – глибоко зітхнула Варвара.

- Як обдурила?

- Виявляється, для того щоб довго жити відьми використовують людські життя. – скривила губи Варвара.

- Що?! – Тарас здогадувався, що щось з цією відьмою нечисто, але не міг уявити собі таку підлість.

- Тому мене й віддали їй на поталу. – Продовжувала Варвара. – Щоб коли мені виповниться вісімнадцять років… – тут дівчинка зробила паузу переводячи подих, – … щоб вона змогла відібрати в мене життя, що попереду.

- А чому саме після вісімнадцяти? – зацікавився Тарас.

- Бо до цього часу відібрати щось у людини без її згоди неможливо. Виявляється, що лише люди володіють такою малою силою, яка зберігає їхні життя до вісімнадцяти літ.

- А інші?

- В інших істот відібрати життя взагалі неможливо — ні в якому віці.

- Але чому вона хотіла бути певною, що ти справді руда? – не міг вгамуватися Тарас.

- Розумієш, – стала пояснювати Варвара, – коли людині дається життя, воно має певну довжину. Так от, виявляється, що у рудих людей життя найдовше. Так у цій книзі написано. – й Варвара простягнула Тарасові закриту золоту книгу.

- Добре, що ми про це довідались… – тихо промовив хлопчик обережно узявши книгу до рук.

- Так, тепер треба думати як бути далі. До-речі, усі вигадки про бабу Ягу у нашому світі — правдиві. Вона дійсно могла занапастити людину, та лише коли та була рудою… На щастя, відьма не може жити більше ніж вісімсот років. Цікаво, скільки років нашій Язі? – замислилася Варвара.

- Домовик сказав, що біля двохсот років. Та ще сказав, що за чотириста може вже смерті чекати.

- Певно, до чотирьохсот літ Яга вже собі назбирала. – зробила висновок Варвара та невдоволено зморщила ніс.

- Давай розповідай як Смерті шукати будемо. – нарешті зважився почати Тарас, бо розмова про нову пригоду його не дуже тішила.

- Коли ми знайдемо Смерть, можемо усе виправити. – зраділа Варвара. – Бо завжди була одна відьма, що мала таку властивість — збільшувати своє життя.

- І як це?

- Перша відьма вкрала у Смерті косу, якою та відсікала життя у людей. Потім життя переходило до неї. Ця коса має бути десь у Яги. Маємо її знайти та Смерті повернути.

- Ото задачка! – ще дужче рознервувався Тарас.

- Та вона має її десь тут зберігати, у цьому якраз нічого складного немає! – відмахнулася Варвара.

- А в чому ж тоді складність? – насупив брови Тарас.

- У тому, як до Смерті із тією косою дістатися. Розумієш, до неї просто так не потрапиш.

- І як же ж до неї потрапити? – Тарасові здалося, що от-от, і йому терпець урветься. Чому вона не може розповісти все одразу, ясно та просто?

- Потрібні три речі – чарівна паличка, кінь Агіскі та чарівний птах Біль-біль-гоє.

- Добре, – випалив Тарас, – про чарівну паличку я знаю, то всі знають. Але що то за кінь та птах? Та й нащо?

- Кінь той – єдине створіння у всіх світах, що знає дорогу до Смерті. Впіймавши його та осідлавши, одразу можемо до неї їхати. – пояснила Варвара та продовжила. – Птах — єдине спасіння від Смерті. Бо коли ми не візьмемо Біль-біль-гоє із собою — одразу помремо побачивши Смерть. Та й без птаха, занурившись глибоко у Підводдя, коні Агіски роздеруть нас на шматки.

- Нащо тоді чарівна паличка? – єхидно посміхнувся Тарас.

- Бо без неї ми ані коня ані птаха не впіймаємо! – невдоволено вигукнула Варвара. – Хіба так складно це зрозуміти?

- І що, усе це було написане у книзі? – вже спокійно запитав Тарас та глянув на золоту книгу, яку тримав у руках.

- Так. – кивнула розпатланою головою Варвара, – І навіть більше. Там було написано де можна дістати чарівну паличку та де знайти коня з птахом.

- А як їх впіймати там також написано? – з надією запитав Тарас.

- Ні. – сумно зітхнула Варвара.

- А що буде, коли ти не виконаєш обіцянку, яку дала книзі? – насупив брови Тарас. – Може, просто відчинимо якось Вежу та й втечемо од цього усього? Нащо ще щось робити?

- Коли я не виконаю свою обіцянку, – злісно мовила Варвара, – то вона мене вб’є.

- Книга?! – здивовано розреготався Тарас.

- Ні, вона. – й дівчинка кивнула кудись поперед себе.

Тарас підвів очі й глянув туди, куди кивнула Варвара. Там, біля самої чорної ширми, стояла висока жінка у білому платті. Мала вона довге чорне волосся та темні очі, а у руках тримала гострий ніж, що ніби виблискував сріблом. Через якусь мить жінка ніби розтанула у повітрі, а переляканий та здивований Тарас глянув на Варвару, чекаючи пояснення.

- Я ж не простій книзі обіцяла. То була перша відьма — Леля, дух якої ця книга зберігає.


Шлях до королівства орденів - зміст