Реліквія посох

Прокинувся Тарас від того, що хтось сильно штурхав його у бік. Цей “хтось” знову був Принц. Та цього разу його обличчя не виглядало радісним, а скоріше мало дуже занепокоєний вигляд.

- Вже час. – промовив Принц. – Відьма вже чекає на нас у залі. Треба йти.

Тарас підвівся й ухопивши свого рюкзака рушив за Принцом до дверей. Вони знов опинилися у тронній залі, яка виблискувала своїм багатством й красою. Недалеко від трону стояла відьма, а коло неї хлопчик, із далеку дуже схожий на Тараса. Та коли вони підійшли ближче, виявилось, що той хлопчик не просто схожий на Тараса, а є його повною копією.

- Він хоч може щось розповісти? – поцікавився Принц у відьми навіть не привітавшись із нею.

- Може, може, дещо про Україну, та більше, певно, від нього й не потрібно. – відьма не звернула уваги на те, що Принц не привітався, бо бачила, що той дуже занепокоєний та якийсь нервовий.

- Що ж. – Принц всівся на свій трон й став роздивлятися двох Тарасів. Добре, що між ними стояла Яга, бо тоді можна було б легко заплутатись забувши хто є хто. Тарас також роздивлявся свого фантома, який стояв й час від часу почісував макітру, або витріщався на свої нігті. – Добре. – промовив Принц й на якийсь час усім здалося, що він трохи заспокоївся. – Тоді бери Тараса й чешіть звідси. А цього я поведу до себе.

Яга схрестила руки на грудях та скривила невдоволену пику.

- Що таке? – Принц трохи посунувся на своєму троні.

- Є ще дещо… – почала відьма. – не те, щоб дуже обов’язкове…але… – вона опустила руки на боки й продовжила. – Дещо потрібно. Мені. Та й хлопцю буде цікаво. – й відьма глянула в бік Тараса.

- Не тягни, чого треба? – тепер Принц й справді був напружений та занепокоєний.

- Та є в тебе одна річ, хочу її вивчити.

- Яка річ? – Принц насупив свої чорні брови.

- Та тобі вона на що? – продовжила Яга. – Стоїть тут, пилом вкривається… – й стара глянула на підніжжя трону, де була одна єдина сходинка, але дуже довга, десь у два рази більша за самий трон.

- Ти що, стара, зовсім розум втратила?! – розгнівано вигукнув Принц й стиснув кулаки.

- Заспокойся! – обличчя відьми стало суворим. – Скільки думаєш ще ховати залу? Чи вважаєш, твій брат зовсім дурний? Рано чи пізно він сюди дістанеться, і що тоді? Втратиш останню надію! В мене йому буде безпечніше! – Яга кивнула на підніжжя трону.

Настала тиша. Відьма чекала відповіді Принца, а той, у свою чергу, розмірковував. Тарас дивився на них й намагався зрозуміти, чого саме хоче від Принца відьма. Бо сходинка була звичайна, із чорного мармуру, лише задовга. Що то є? А Принц дивився собі під ноги, на ту сходинку й думав, думав…

- Добре. – нарешті промовив він. – Віддам тобі те, що хочеш. – Принц глянув на Тараса й несподівано у голові хлопця пролунало “Коли побачиш зраду із боку відьми, хапай його й біжи світ за очі!” та знов настала тиша. – Тарасе, – вже вголос промовив Принц. – Пам’ятай, коли побачиш… – і тут він замовк, але Тарас вже зрозумів – Принц подумки сказав йому все, що хотів. От диво! Як же ж це гарно вміти розмовляти подумки! – Коли побачиш, – знов почав Принц, – все, що тобі потрібно, маєш обрати одне – добро чи зло. Може я до того часу й приєднаюся до тебе, а може й ні. То час покаже.

Принц підвівся з трону, присів біля сходинки, й щось пошепки пробубонів собі під ніс. Несподівано твердий мармур із шелестом розсипався на маленькі камінчики, й тепер Тарас побачив, що саме було сховано під ним. Принц підвівся, взявши довгий, вище за нього, посох у обидві руки. А коли повернувся обличчям до відьми то підняв сяючий посох над своєю головою.

- Цей посох зроблений із цільного алмазу, – почав Принц, – стародавні майстри усіх світів робили йому огранювання, а верхівку цього дива прикрашає справжня зірка! – Принц перевернув посох так, що той тепер стояв коло нього, й всі помітили сяючу білу матерію на верхньому кінці посоху, яка певно, щось ховала. Принц зірвав її помахом однієї руки й уся зала засяяла від світла рожевої зірки, а сам посох ніби заграв усіма кольорами райдуги. Зірка й посох стали такими яскравими, що дивитися на дивовижний витвір мистецтва не прикриваючи очі здавалося неможливим. – Цей посох – велика реліквія Королівства Орденів, він передається від короля королю і є символом найбільшої влади у цьому світі. Я ховав його, – Принц дивився на Тараса, й все це казав лише для нього, – я ховав і цю залу, від моїх родичів. Бо не вважаю їх гідними трону Королівства. Це було доволі легко зробити, так як двері повністю підкоряються моїй волі. Двері не ведуть їх сюди, і мої родичі вважають цю залу зачарованою, або заваленою. Та все ж володарі нашого світу постійно шукають цей посох і цю залу. – Принц накинув матерію на зірку, й сяйво згасло. – Я даю цей посох тобі на збереження, відьма. – Яга підійшла до Принца й прийняла посох з його рук.

- Чудово, чудово. – пробубоніла вона собі під ніс, огортаючи посох сірою тканиною, що невідомо звідки взялася в її руках.

- Кара буде страшною, стара. – це стало останнім, що сказав Принц перед тим, як пішов, потягнувши за собою Тарасового фантома. Відьма і Тарас дивилися їм у слід, аж поки за ними не зачинилися двері.

- Ходімо. – спокійно мовила Яга й рушила туди ж.


Шлях до королівства орденів - зміст