Подорож до Смерті. Частина 7.

Відьмак розповів Тарасу як саме вони мають знайти Смерть. Проте, Варвара й так знала, що потрібно робити. Дивні створіння Агіскі мали занурити їх у глибини вод якнайглибше. Така вже природа у цих коней, коли хтось осідлає їх та опиниться біля води, обов’язково загине. Агіскі просто обожнюють воду та волю, й занурюючись на саме дно роздирають свого вершника на шматки. Проте, як відомо, у цьому світі водні простори були бездонні, лише безкрайні глибини Підводдя, а потім зворотня сторона світу.

- Як ми не потонемо там, на глибині? – запитав Тарас Варвару, коли вони вже осідлали Агіскі, та мали вирушати у дорогу.

- Ми обов’язково потонемо. – посміхнулася дівчина. – У тому-то й річ, що йдемо до Смерті. Інакше із нею й не зустрітися.

- Але ж як…? – у Тараса перехопило подих, Відьмак не казав йому, що треба по справжньому потонути. Проте Варвара виглядала дуже спокійною.

- Біль-біль-гоє витягне нас звідти. – сказала юна відьма й вдарила ногами свого Агіскі, змусивши його здійнятися у повітря. Тарас миттю зробив те саме, притримуючи косу, й вони помчали до води.

Агіскі виявилися дуже швидкими конями, окрім того, доволі незвичайними. Щойно їх копита торкнулися поверхні води, як та забурлила та стала пінитись. Тарас і Варвара самі не помітили, як опинилися під водою, і вже не могли дихати. Несподівано Біль-біль-гоє, який спокійно сидів на плечі у Варвари, ніби злетів, та збільшився до розмірів велетенського лева. Він накрив дітей і коней своїми крилами так, ніби сперся на них, проте Біль-біль-гоє просто тримав їх за плечі своїми лапами. Варвара і Тарас відчули, що не просто не можуть дихати, а втрачають свідомість. Вони не задихалися, бо тоді б легені їхні розірвалися по справжньому. Біль-біль-гоє зробив перехід до Смерті таким, щоб вернутися.

Агіскі мчали і мчали дітей все глибше у Підводдя, а Біль-біль-гоє тримав їх за плечі. Та то були лише їхні тіла. Тарас і Варвара вже стояли перед самою Смертю.
Смерть виявилася не такою й страшною, як її малювали. Доволі молода жінка, із довгими сріблястими косами, одягнена у звичайний чорний плащ поверх розкішного білого плаття. Коли діти з’явилися перед нею вона дуже здивувалась.

- Ніби-то не ваш час. – промовила Смерть, та її блакитні очі заблищали, побачивши свою косу.

Проте Варвара і Тарас заклякли на місці, і не могли ані поворухнутися, ані сказати бодай слово. Вони нічого не бачили навкруги, окрім тієї жінки. Все інше було ніби димом, ніби хмарами, ніби густим туманом. Навіть під ногами нічого не відчувалося, діти немов би висіли у повітрі.

- Добре. – Смерть сама прийшла до тями, та махнула рукою у бік дітей. – Кажіть, чого прийшли. – Вона вже зрозуміла, що то скорше гості, проте, дуже незвичні.
Відверто кажучи, Смерть приймала звичайних гостей надзвичайно рідко, та кожного разу шкодувала про це. Якось до неї завітав Костій, та обіграв її у карти вигравши безсмертя. А іншого разу якась відьма просто поцупила її косу.

Після того, як Смерть махнула рукою, Варвара і Тарас відчули, що можуть рухатися й розмовляти. Тягнути час не було сенсу.

- Ми прийшли до тебе, щоб повернути дещо твоє. – Почала Варвара. – Також я прошу в тебе пробачення від імені найпершої відьми цього світу. – Варвара взяла у Тараса косу, та піднесла її Смерті. Смерть прийняла косу від дівчини, та здавалось, що вона над чимось замислилася.

“Як же ж звали ту першу відьму?” – думала Смерть. – “Здається Леля…” – Вона не дуже добре пам’ятала імена, проте, чудово запам’ятовувала долі. Леля не просто вкрала у неї косу, вона зрадила Смерть у дружбі, бо саме їй Смерть довірила таємницю вічного життя. “Нащо їй була та коса, коли отримати безсмертя можна і без неї?” – думала Смерть. – “Та чому вона таки померла, не скориставшись ані таємницею, ані викраденою косою?”. Проте, Леля була відьмою, і певно у неї існували свої причини на всі свої вчинки.

- Дякую, я приймаю її вибачення. – промовила Смерть до Варвари, а про себе подумала, що дівчина доволі дивна, бо рудих відьом у цьому світі ще ніколи не було.

Варвара зітхнула із полегшенням. Проте, головне залишалося попереду. Як попросити саму Смерть допомогти Сонливій вивести Петра із його сну? Тарас дивився на дівчину, та розумів, що вона вже шукає потрібні слова, та ще набирається сміливості.

- Ми хочемо попросити вас про одну послугу. – промовив Тарас не чекаючи, поки Варвара збереться із думками. Смерть здивувалася ще більше, бо вона ще ніколи й нікому ніяких послуг не робила. Якби вона, Смерть, виконувала різні послуги, всі б жили набагато довше.

- Яку саме послугу? – проте, їй було цікаво, про що ж прийшли її попросити дивні діти. Напевно, це буде якесь незвичне прохання, бо дивна відьма і невідомий хлопчик майже однолітки, та прийшли сюди разом на Агіскі. Інакше до Смерті разом прийти просто неможливо. Лише Агіскі зв’язують долі своїх наїзників і приводять сюди. Та чи знають діти, наскільки сильно Агіскі зв’язують долі?

- Наш спільний друг поснув у чужому сні, і ми просимо тебе допомогти Сонливій вивести його звідти. – сказав Тарас.

- Що ж, я чекала більш оригінального прохання. – Смерть розчарувалася, бо в неї по суті знов просили подовжити життя. – Хто ваш товариш та чому я маю допомагати йому?

- Його звати Петро. Ми усі троє потрапили сюди з іншого світу, випадково. – в очах Тараса читалося благання. Авжеж, вони потрапили сюди не зовсім випадково, адже могли і не відкривати книгу вдруге. – Із цікавості. – додав він, бо відчув муки сумління за брехню.

- Не існує випадковостей. – спокійно відповіла Смерть, ніби й не чула його останніх слів. Обличчя її стало похмурим. Отже це саме ті діти, про яких сказано у пророцтві. “Як цікаво.” – подумала Смерть, але вголос сказала інше. – Проте, я допоможу вашому товаришу лише за однієї умови. – Тарас і Варвара, яка мовчала весь цей час, бо була здивована сміливістю Тараса, уважно слухали Смерть. – Після моєї допомоги, без усіляких зволікань, ви всі троє відправитесь туди, звідки прийшли.

- Але ж як? У нас немає шляху… – почала здивована Варвара, та Смерть не дала їй закінчити.

- Я сама проведу вас назад. – сказала вона піднявши ліву руку. – Мені потрібні дві обіцянки, від кожного з вас, що одразу як я витягну Петра із чужого сну, ви зберете всі речі, які дісталися вам у цьому світі, не довше ніж за день. Усі, неважливо яким чином вони потрапили до ваших рук. Лише речі, а не істот. А потім я поверну вас усіх трьох назад.

Чи був у них вибір? Авжеж, вибору не було. І дві гарячі обіцянки вилетіли із їхніх вуст прямо у долоні Смерті. У долоні однієї із наймогутніших істот, яка могла подорожувати між світами без усіляких шляхів.

- Буду чекати на вас коло Сонливої та Петра. Ваш час тут скінчився. – сказала Смерть, та посміхнулася.


Шлях до королівства орденів - зміст