Фонарь- Ми прийшли сюди із країни, що зветься Україною та має дуже родючі землі. – почав хлопчик. – Навіщо ми тут? – запитав він дивлячись в очі королю. – Хіба твій батько не лишив тобі пророцтва, що ти питаєш це у нас? – Король знов сів на диван і продовжував слухати Петра. – Ми прийшли до тебе, Зеамант, саме тоді, коли були тобі потрібні. Бо ми можемо відкрити Вежу Суму.

Тарас здивовано дивився на свого приятеля й не знав, чи радіти його брехні, чи плакати з неї. Варвара, як і король, сиділа з роззявленим від здивування ротом.
Настала довга тиша. Петро дивився в очі короля сильним, чоловічим поглядом. Бо що ж ще він міг зробити, зрозумівши, що означають слова короля? Не лишить їх тут, і не відправить додому — значить просто вб’є. Та Петро ще хотів жити, в ньому ще жеврів той вогник нездійснених бажань та жага до пригод. Він ще має побачити світ та показати себе світові!

- Чи ти думаєш, що я повірю у твої слова? – нарешті оговтався від здивування король.

- Ти повіриш, бо то є правда. Я — чорний чародій із земель багатих чорноземом. – Петро все так же дивився в очі збентеженого короля.

- Доведи це! – спокійно промовив король.

Петро задумався. Як він може довести неправду. Та хлопчик швидко знайшовся.

- Нехай світло, що тут є, згасне! – то було прохання, адресоване королю.

- Нехай згасне. – погодився Зеамант та підвів очі угору. Там, на дерев’яній стелі сиділи світляки, які миттю почали ніби танути у повітрі. Не пройшло й хвилини як світло у залі поступово зникло.

Коли всіх обкутала темрява, Петро тихенько взяв рюкзак Варвари й відкривши його, легко знайшов великий ліхтар.

- Нехай засяє зірка у моїх руках, яскрава й велична, як саме сонце! – вигукнув хлопчик направивши ліхтар у бік короля, та натиснув перемикач.

- Що то за!... – лише й вигукнув король примружившись та затулившись рукою від світла. – Світляки!

За одну секунду в залі з’явилося звичне королю освітлення від світляків. Петро стояв перед королем із великим ліхтарем у руці, який так і не встиг вимкнути. Здавалося б, що хлопчик мав розгубитися, та його погляд випромінював упевненість й силу.

- Бачиш, Зеамант? – почав Петро. – Я володію зіркою! – хлопчик підняв ліхтар над головою.

Король уважно дивився, вже не примружившись, то на Петра, то на його здивованих друзів, то на ліхтар. Зеамант зморщив чоло й насупив брови, його права рука тримала сиву бороду біля самого підборіддя, а ліва — сильно стискала ліве коліно.

- Ти дуже сміливий хлопчик, Петро. – серйозно промовив король, і Петро сів на диван опустивши ліхтар, але так і не вимкнувши його. – Іноді, щоб переконатись у чомусь достатньо лише побачити. Іноді — лише відчути. Я побачив і відчув те, що ти хотів мені показати. – Зеамант підвівся й направився до столу. Сівши у своє крісло він дістав із шухляди перо й аркуш жовтого паперу, а тоді продовжив. – Ти й твої друзі будете жити… – король зробив невеличку паузу, й глянув на дітей. Обличчя Петра випромінювало радість. Хлопчик думав “Вийшло! У мене вийшло! Тепер ми будемо мати хоч трошки часу, щоб вибратися звідси! Надія, хоч якась надія! Ми будемо жити!” – тут, біля мене. У моїй вежі. Бо це найбезпечніше місце у всьому Королівстві Орденів. – тоді Зеамант щось нашкрябав на папері й знявши із вказівного пальця невеличкий, ледве помітний перстень, поставив на аркуші королівську печатку. – Я відведу вас у ваші покої, бо ви будете жити разом із моїм сином.

- У вас є син? – здивувалася Варвара, забувши про усілякий страх.

- Так, у мене є син. – відповів король. – Тепер йому було б вісім років… та на жаль, вже всі тринадцять. – діти не зрозуміли, що має на увазі Зеамант, він побачив це по їхнім обличчям. – Прокляття діє й на нього також, невідомо чому. Він має старшого брата, якому зараз лише тринадцять років, та прокляття його не зачепило. Вони не записані спадкоємцями трону, жоден. Проте по нашим законам Аргус, мій первенець, наша остання надія, має жити як нормальна людина, прийняти владу у свої руки та продовжити рід королів. Та до цього часу ще дуже далеко.

Зеамант встав та підійшов до дітей, спробувавши посміхнутись. Та його посмішка вийшла якась сумна й вимучена, так що Варвара навіть злякалася.

- Ходімо зі мною, – промовив король й направився до дверей, але раптом обернувся й глянувши на Петра промовив. – А ліхтар можеш лишити на моєму столі, може він мені знадобиться колись… коли світляки застрайкують. – тут вже король розсміявся від щирого серця.

Петро закляк із ввімкненим ліхтарем у руках, і якби не Тарас, певно простояв би так ще довго. Тарас забрав у Петра ліхтар, вимкнув його й поклав на стіл. Варвара простягнула свою тоненьку руку й ухопивши Петра за комір рукава потягла за собою. Діти рушили за королем.


Шлях до королівства орденів - зміст