Перехід. Частина 1.Тепер перед дверима, що кліпали здивованими очима, Зеамант промовив інше прохання.

- Шлях у прірву.

Двері відчинилися і звідкись почувся шум хвиль, що б’ються об каміння. Зеамант зробив крок за двері, й полетів у повітрі кудись угору.

- Ставайте на хмарку. – крикнув король здивованим дітям, коли зрозумів, що вони не розуміють як це сталося.

Першим до дверей підійшов Тарас. Він побачив величезну прірву під ногами, там де кінчався поріг. Десь знизу бились об каміння морські хвилі, та де не де з води виринали здоровенні жовті щупальця. Кому саме вони належали діти поки що не знали. Море мало досить таки незвичний яскраво-синій колір. Десь вдалині виднівся великий світлий замок, він ніби висів над морем на величезній темній хмарі. Було видно, що між хмарою й морем немає жодного клаптику землі.

- Замок що, стоїть у повітрі? – здивувався Петро підійшовши до Тараса. Та ось, до краю прірви підлетіла невеличка темна хмарка, й зупинилася.

- Певно, він збудований на хмарі… – здогадався Тарас і ступив однією ногою у маленьку хмарку. Хлопчик боявся, та його друзі боялися ще більше. Нарешті, впевнившись, що нікуди він не провалиться, і що хмарка доволі пружна, хоча й не тверда як земля, Тарас переступив на неї й другою ногою. Лишень він це зробив, як хмарка почала повільно рухатися у сторону замку. Десь під його стінами, король вже перетворився у тоненьку темну смужку.

Щойно Тарас відлетів, як до краю прірви знов підлетіла хмарка — така ж сама як і попередня.

- Давай тепер я. – промовила Варвара й подивилася на Петра великими очима. – Мені якось страшно тут самій лишатись… – і дівчинка глянула через плече на кімнату з двома диванами та зеленим драконом, який солодко спав на столі, навіть трішечки посапуючи.

- Дивно. – почав Петро. – Адже ми ввійшли сюди через ці ж двері, чи не так? – дівчинка погоджуючись кивнула. – Тоді чому тепер вони ведуть у інше місце?

- Певно, що вони зачаровані. – сказала Варвара підвівши плечі й загорнувшись у своє довге руде волосся. – Я піду… – Петро кивнув і дівчинка непевно стала на хмарку й попливла до замку.

Тепер з’явилася хмарка, що була призначена Петру. Хлопчик ще раз оглянув кімнату, й побачив, що зелений дракон вже прокинувся й дивиться у його бік.

- Чи розуміє він людську мову? – уголос подумав Петро.

- Розумію, розумію, – несподівано відгукнувся дракон, – та тобі слід про це поки що мовчати, хлопче. – Петро аж підстрибнув на місці від такої несподіванки, добре, що не впав за двері. – Я належу до ордену Старовинних Драконів. – продовжувало зелене створіння. – Коли опинишся у скрутному становищі й тобі знадобиться допомога, назви будь-якій двері моє ім’я – Карус, та я прийду, кхе-кхе…тобто прилечу. Із дверима я в чудових відносинах, а інші проблеми вирішити буде трохи складніше. – Дракон змахнув своїми крильцями й полетів у бік Петра, він завис у повітрі біля хлопця і додав. – Та ні пів-слова про це!

- Чому ти довірився мені? – здивувався Петро.

- З тієї ж причини, що й король, – відгукнувся Карус, вилітаючи назовні, й гукнув так, що Петро ледве почув. – Ми обидва віримо у пророцтво…

- Не про мене то пророцтво… – зітхнув Петро й рушив на хмарку. Його ноги ніби зав’язли в якійсь гумі, і було дуже страшно, що вітер який ледве-ледве віяв, може збільшитися й здути хлопця у синє море.


Шлях до королівства орденів - зміст