Нічна розмова

Тарас ще деякий час читав ту дивну книгу, та сон брав своє. Класти її на полицю хлопчик не хотів, бо хто знає, чи дістане він її звідти знов. Може щось завадить. А губити єдину змогу навчитися розуміти Справедливість Тарас не хотів. Він переодягся у довгу нічну сорочку, яку Варвара розклала на його дивані, та й сунувши книгу під подушку солодко задрімав.

Глибокої ночі, коли Тарас, та певно що й Варвара, додивлялися свій другий сон, у хаті під підлогою щось зарипіло. Тарас прокинувся, й спросоння побачив, що світляк сидить на столі й перебирає своїми маленькими лапками. Підлога ще деякий час рипіла, а потім стихла. Тарас всівся на своєму дивані та й раптом помітив два великі ока під лавкою, які вперто дивилися на нього.

- Доброї ночі. – привітався із домовиком Тарас, але той нічого йому не відповів. – Доброї тобі ночі, Кузя. – ще раз промовив хлопчик.

- І тобі доброї. – пробурмотів Кузя та виповз з під лавки. – То я тебе, певно, розбудив. – домовик сів на підлогу й далі продовжував роздивлятися Тараса, а особливо його праву руку, у якій хлопчик тримав чарівну паличку. – То ти тепер хто? – несподівано запитав домовик.

- Хто? – не зрозумів його Тарас.

- В тебе тепер є паличка. – й Кузя мотнув головою у бік його Справедливості. – То хто ти тепер?

- Не знаю. – все ще не розумів Кузю Тарас. – А хто ж я маю бути?

- Як то не знаєш? – зморщив лоба домовик. – Маєш знати, бо вже обрав паличку. Чи ти не знаєш, що коли обрав паличку маєш знати хто ти? Чи ти добро, чи ти зло, чи десь посередині. Чи до чогось ближче. Чи ти маг, чи може чародій, або чаклун, чи може відьмак… хоча навряд чи ти відьмак. – уважно дивлячись на Тараса додав Кузя.

- А хіба не все одно? – здивувався Тарас. – Я думав, що вони всі однакові. Та й хіба я можу знати хто я, коли не знаю чим вони різняться? А добро чи зло… звідки я знаю що саме моє, коли я ще не знаю, що то добро, а що зло? Те, що добре для когось одного, може бути поганим для когось іншого. Та й паличку я не обирав, і побачив її випадково. Навіть і не думав, що то чарівна паличка, а вона взяла та й потрапила до моїх рук. Сама. – Тарас говорив усе та дивився ніби повз домовика, ніби крізь нього.

- Як то сама? – здивувався Кузя.

- Розумієш, – ніби отямився хлопчик, та почав із запалом свою розповідь, – ми з Варварою рушили до Дерева Життя, а коли відлітали я побачив її на гілці. Я думав, що то звичайна гарна гілка, простягнув до неї руку, а вона взяла та й впала до моєї долоні. Сама!

- Дурень ти! – випалив Кузя. – Думаєш я повірю твоїм побрехенькам! Нізащо!!! – домовик не на жарт розгнівався. – Дерево Життя для людей замкнене навіки! Про це всі знають!

- Так, так, – погодився Тарас, – але в нас був… – тут хлопчик запнувся, згадавши, що не має права розповідати про посох, бо дав Принцу слово. – Нам воно відкрилося, бо ми знали одну таємницю. Ельфи ж нас вигнали і пояснили чому Дерево Життя замкнене від людей.

- Таємницю! – буркнув Кузя й заповз на лаву, потім трохи посунувся на ній та й нарешті усівся як слід.

- А де ж ще я міг її взяти? Сам я її не робив. Орден Чар ми ще не шукали…

- Авжеж ти її сам не робив! Її сила аж сліпить! – буркнув Кузя знов. – Певно, що в Ордені Чар…

- А що, там легше дістати чарівну паличку? – поцікавився Тарас.

- Ніхто не знає. – зітхнув домовик.

- Як це ніхто не знає? Хтось же ж брав там собі палички?

- У цьому світі, хлопче, ти поки що єдина жива істота, яка має власну чарівну паличку. Насправді, ніхто вже багато століть не те, що в руках їх не тримав — навіть не бачили. – спокійно та розмірено пояснив Кузя. – А звідки ти її взяв, діло, насправді, десяте. Важливо те, що буде з тобою коли відьма про це дізнається. – посміхнувся Кузя. – Вона не те, що дістати паличку ніде не змогла, вона її навіть зробити не змогла. А вона, між іншим, доволі сильна та владна особа. – підвів вказівний палець Кузя та зробив недовгу паузу. – Коли б хто й мав у цьому світі одержати таку річ, то це вона. Сховати паличку в тебе не вийде. Відьма її силу одразу відчує.

- Що ж мені робити? – розгубився хлопчик та подивився на свою Справедливість.

- Тікати тобі треба. – зітхнув домовик.

- А коли не втечу?

- Відьма тебе згноїть. А спочатку просто кинеться до своїх книжок, у пошуках відповіді на своє запитання. – розвів руками Кузя.

- На яке запитання? – хлопчик уважно слухав домовика, бо не знав, що тепер робити, та мав вирішувати сам.

- Як паличку в тебе відібрати. От на яке запитання. – Кузя схрестив руки на грудях. – Час від часу не легше! Тепер в нас тут буде справжній безлад! І так жили від біди до біди, а тепер біда з цієї хати й не виходитиме!

- Ти певен, що буде саме так? – Тарас трохи опанував себе. – Може ти мені брешеш? Може ти мені помститися хочеш, за те, що я тобі язика розв’язав?

- Дуже треба мені тобі мститися. – образливо мовив Кузя. – Мені, взагалі-то, все рівно, що з тобою буде. – додав він. – Мені головне, що буде зі мною та цією хатою, бо я ж тут домовик – маю все лихе відганяти! Ти лягай зараз спати, хлопче, – промовив домовик сповзаючи попід лавку, – а коли відьма повернеться, сам усе й побачиш. Одразу ж вона тобі нічого не поробить, встигнеш ще зробити висновок, коли мені не віриш. А коли тікати схочеш я допоможу. Чим лихо далі, тим мені спокійніше.

Кузя заповз під підлогу і все стихло. Тарас хотів подумати про те, що сказав йому домовик, та до голови нічого путнього не йшло. Він ліг на диван, накрився ковдрою та притиснувши Справедливість до своїх грудей, поснув.


Шлях до королівства орденів - зміст