Непотрібні запитання

Нарешті прийшла ніч. Світляк, який мешкав у хаті, засяяв теплим жовтим сяйвом й одразу ж прокинувся. Яга закрила свою книгу та поклала її назад у скриню. Варвара так і не змогла дістати з полиці бодай одну книжку й рушила до ліжка. Тарас чекав. Коли всі, окрім нього, поснули, у хаті настала неймовірна тиша. Здавалося, якщо він ворухнеться, Яга од того галасу одразу прокинеться. Тарас підвівся з дивану, та ніхто не прокинувся. Тиша, мов густий туман, укутала усю хату й не хотіла випускати з своїх цупких обіймів. Хлопчик дістав із свого рюкзака велику жменю брехно, лишивши кілька на усяк випадок. Червоні зірочки трохи кололи долоні та пальці. Тарас підійшов до великої каструлі, що стояла посередині лавки, й кинув у неї брехно. Світляк, який вже давно не спав й літав собі по хаті, зацікавився хлопцем і підлетів ближче. Та то й було добре, бо тепер Тарас бачив куди саме тягнутися за ступою, якою Варвара товкла правліо.

Світляк всівся на середину довгого столу й мовчки спостерігав за тим, як хлопчик акуратно товче їжу у каструлі. Тарас боявся, що світляк викаже його відьмі, або попередить домовика, але діватися було нікуди.

- Ти мене не здаси? – спитав хлопчик у світляка. Той лише підвів на нього здивовані очі й розвів лапками. Тарас не зрозумів того жесту й знов пошепки запитав. – Ти мене не здаси? – Тепер світляк, певно, зрозумів, що хлопцю потрібна повна відповідь й захитав головою у різні боки, це значило “ні не здам”. Тарас повірив йому, бо знову ж таки, діватися було нікуди.
Коли хлопчик скінчив розминати їжу, то витер ступу об зворотну сторону своєї одежі, й поклав на місце. Він вернувся на диван та ліг. Став чекати коли з’явиться домовик. Світляк так і сидів на столі, перебираючи своїми тоненькими лапами. Мабуть, також чекав.

Нарешті, з під столу донісся якийсь дивний рипучий звук, й щось кругле та волохате вилізло під лавку. В сутінках виднілися великі очі, які озирнулися навкруги перед тим, як домовик повністю виповз із своєї схованки. Хлопчик прикидався сплячим.

Домовик був дуже брудним, виявилось неможливим розібрати якого кольору його одяг. Цей колір здавався темно-сірим, майже чорним. Одягнений у якусь довгу сорочку й шаровари, він стояв босими ногами на підлозі. Голову обрамляла велетенська грива заплутаного волосся, колись світлого, а тепер темного від бруду. Він шмигнув носом й утерся рукавом сорочки мов хусткою. Потім глянув на лавку, з під якої виліз, й побачивши каструлю радісно зойкнув якимось писклявим голосом. Далі домовик почав викарабкуватись на лавку, що була йому десь по груди. Опинившись біля їжі він витер свої руки об сорочку, та ті од того чистішими не стали. Тоді він сплюнув на долоні, розтер по ним бруд й знов витер руки об сорочку. Задоволено посміхнувшись, певно тому, що вдалося хоч трошки вичистити долоні од бруду, домовик заліз однією рукою до каструлі й діставши звідти трохи їжі на пальцях, скуштував. Очі його одразу повеселішали, а пухлі губи розтягнулися в довгій посмішці.

Спочатку домовик їв дуже швидко, опустивши обидві руки до каструлі й запихаючи до рота то одну то іншу. Потім, певно вже коли наївся, він ліниво смоктав то праву то ліву руки, час від часу набираючи у долоню те дивне пюре. А коли домовик всівся на лавочці й звісив з неї свої короткі ноги, Тарас зрозумів — щось тут не те, бо домовик з’їв вже достатньо, а чомусь мовчить. Він пам’ятав, що коли Принц з’їв лише одну зірочку брехно, не міг втримати язика за зубами, а тут… Цей домовик вилизав майже усю каструлю, сидить собі тихо, як миша, й не думає балакати! Хлопчик вагався, не знаючи, що йому робити. Та мусив якось діяти, в будь-якому випадку, навіть без своїх хитрощів. Тарас мав поговорити з домовиком. Хлопчик сів на дивані, та побачив як обличчя маленької істоти стало збентеженим. Так вони й сиділи мовчки деякий час, один навпроти одного. Аж поки Тарас пошепки не сказав:

- Мене звати Тарас. А тебе?

Домовик насупився, підібрав плечі й схрестив руки на грудях, але відповів.

- Кузя.

- А чого ти такий насуплений? – спитав хлопчик. – Я ж нічого поганого тобі не зробив.

- Хіба? – невдоволено буркнув Кузя, але все ж відповів на друге питання хлопця. – Ти нагодував мене їжею, яка розв’язує язика?

- А я вже подумав, що вона на тебе не діє! – зрадів Тарас, не відчувши докору совісті. – Ти ж нічого не казав! Хіба вона на тебе діє?

- Діє. – видавив із себе домовик.

- А як?

- Можу казати тобі лише правду, нахабний хлопчисько! – голос домовика пролунав так голосно, що Тарас перелякався.

- Тихіше! – просипів хлопчик. – Розбудиш відьму!

- Не розбуджу, бо вона відгородилася заклятою тканиною, що не пропускає ані світла, ані звука, ані мене.

Тарас зітхнув із полегшенням. Отже тепер можна розмовляти голосно, а не пошепки. Певно, відьма й дійсно дотримувалась договору з Принцом, даючи Тарасові повну свободу. Але двері ж таки зачинила? Нащо? Якби домовик хотів утекти, то міг би вилізти через віконце, виявилось, що не такий він вже й малий.

- Чому відьма двері зачинила на 11 замків? – спитав хлопчик у домовика, бо дуже було якось це дивно.

- Боїться, що я добро з хати вижену. – хмикнув той та шмигнув носом.

- Як це?

- Чи ти не знаєш, що я — домовик? Ми можемо добро у хату запустити лише через двері, та й випустити добро з хати лише через двері й можемо. От вона й боїться, що то добро, яке ще в її хаті лишилося, я вижену.

- Хіба в неї мало добра?

- А хіба багато? – засміявся домовик. – Вона ж відьма! От і відьмить для себе. Де ж тут добро? Боїться усього, хоча й виду не подає. Совість в неї, правда, ще чиста, та й думки ще світлі. Але чи надовго? Вона ж відьма… – розвів руками Кузя.

- Та певно, що назавжди. Вона ж вже стара.

- Не така вже й стара. – буркнув Кузя знов утерши носа рукавом. – Їй лише двісті літ, ще жити й жити.

- А скільки ж їй жити ще? – здивувався Тарас.

- Десь за чотириста вже можна смерті чекати. Але прийти смерть і у вісімсот може. – відповів домовик.

Тепер Тарас насупив брови. Бо як же ж це буде, що Варвара житиме із цією відьмою ще за 200 років, а то й більше?! А вже тоді стара передасть їй свою силу? Та й нащо? Варварі тоді й до смерті буде не далеко, та й взагалі люди ж стільки не живуть… Тарас відчув щось дивне у цьому, щось неправдиве і тому страшне. Несподівано хлопчик подумав, що усі ті балачки які він вів із домовиком – марна трата часу. Треба було питати про інше, про дійсно важливе й необхідне. Про те, що змусить залишити увесь цей світ з його дивацтвами далеко позаду. Й Тарас запитав.

- Як відчинити Вежу Суму?


Шлях до королівства орденів - зміст