Найпотаємніші знання

Петро сидів на м’яких золотих подушках розкиданих по підлозі у кімнаті, що сяяла мов дорогоцінний камінь. Може, то сяйво й було від великих дорогоцінних каменів, які прикрашали стіни та стелю. Вони виблискували у денному світлі всіма барвами райдуги. Петро чекав доки закінчиться дія закляття, бо вже давно зрозумів, що то було саме закляття, яке змусило його піти за Аргусом. Сам же ж Аргус сидів навпроти Петра за великим письмовим столом, зробленим з червоного дерева. Стіл цей, так само, як і стіни, був прикрашений великими та малими дорогоцінними каменями, які перетворювали його боки у надзвичайно барвисті візерунки. Аргус щось писав на аркуші паперу довгим червоним пером й час від часу дивився на Петра, то з цікавістю в очах, то з якимось розчаруванням.

Нарешті, Петро відчув, що його тіло стало дійсно його тілом, а не шматком м’яса, який хтось може перекинути з місця на місце лише силою думки. Та він все одно не знав, що ж тепер робити і як себе вести. Тому продовжував тихенько сидіти на м’яких подушках. Та довго грати у мовчанку хлопчик не зумів.

- Нащо ти мене забрав? – із цікавості відважився спитати Петро.

Аргус підвів на нього свої чорні, мов вугіль, очі, та відповів не одразу.

- А ти як вважаєш?

- Вважаю, що ти віриш ніби я один із чарівників, які змінять ваше королівство. Але якби ти був уважнішим, то побачив би, що я — звичайний хлопчисько. – голос Петра був холодним, немов камінь, бо хлопчик розлютився від впертості правителів цього світу, що бачили в ньому те, чого насправді не було.

- Вірно кажеш. – спокійно відповів Аргус. – Та лише в тому помиляєшся, що я певен – ти не просто один із великих чародіїв, ти і є великий чорний чародій! Тому я й забрав тебе.

- Але ж я не чародій! – не вгамовувався Петро.

- Поки що. – підвів брови Аргус. – Лише поки що.

- Що це значить?

- Ніхто не приходив із тих земель звідки ти родом, вже багато століть. Ти ж з України?

- Так. А що, з інших земель хтось приходив?

- Ні, після того, як запечатали Вежу Суму, ніхто не приходив і ніхто не йшов звідси. – розгублено відповів Аргус. – Та й не прийде більше ніхто!

- Чому ти так певен? Може ще прийде.

- Я певен, бо я син короля! Я ніколи не помиляюсь! – самовпевнено буркнув Аргус.

- Хіба те, що ти син короля, дає тобі таку перевагу? – в'їдливо сказав Петро.

- Те, що я син короля, дає мені усі переваги! – розлютився Аргус.

- Якщо ти надзвичайно розумний, нащо тобі такий великий чарівник, як я? – розреготався Петро.

Очі Аргуса налилися люттю, обличчя почервоніло, а тонкі вуста злилися в одну довгу лінію. Хлопчик закипав од гніву, й був готовий от-от вибухнути. Але раптом замешкав, підвівся зі свого місця, взявши до рук якусь велику чорну книгу із свого столу, й підійшовши до Петра простягнув її хлопцеві.

- Читай. – промовив він, та лице його лишалося похмурим. – Бо у книгах схована мудрість й сила. Читай, коли зможеш. А коли зможеш читати, то вчись.

- Хіба так важко читати? – всміхнувся над Аргусом Петро взявши із його рук чорну книгу.

- А ти спробуй, та розповіси мені, що там написано. – мовив Аргус.

- Отже син короля сам читати не вміє, що я маю йому переказувати? – ще дужче розсміявся Петро, та Аргус нічого не відповів на те, а лише відійшов од хлопця, до свого ліжка у дальньому кутку кімнати. Воно було завішане величними прозорими балдахінами. Аргус стрибнув у ліжко й розкинув руки й ноги, заплющивши очі.

Лише тепер Петро глянув на книгу й жахнувся. З чорної обкладинки на нього дивилися два великі сірі ока й злісно прижмурювалися. Хлопчик повернув книгу корінцем до себе й прочитав “Найпотаємніші знання світів”. От воно що! Цей Аргус хоче зробити із нього темного чародія! Хоче змарнувати його душу й заволодіти знаннями, які самому принцу не під силу! “Ото вже ні!” – подумав Петро й відклав книгу в бік. – “Який хижий! Хай сам читає свої книжки й вчиться темним чарам! А я коли й буду робити щось у цьому світі, то лише добро!”

Петро й далі сидів на подушках, не знаючи, що ж йому робити. Тарас, певно, весь у роздумах. Чи може вже здогадався, що Петро пішов од нього лише через чари? Варвара взагалі невідомо де… І тут Петро зрозумів, що треба якось вибиратися із цього світу, бо потрапили вони сюди лише через свою дурість. Тепер же ж все стало складно. Він нічого не знав про світ, в якому опинився, та мав щось робити. Як взнати дорогу додому? Як знайти Тараса з Варварою? Вони ж то мають на Україні рідних! Їм же ж назад потрібно більше, ніж йому, Петрові! Хлопчик скосився на чорну книгу, яка лежала поряд й також косила на хлопця свої очі. Ця книга була єдиним шансом дізнатися про цей світ хоча б щось. Та й певно, що така можливість є лише у нього, в Петра. Бо Тарас лишився у тій страшній кімнаті з диваком-принцом, а Варвара взагалі невідомо де поділася. Петро взяв книгу до рук та вона уважно глянула у його очі. Чи то книга знайшла в очах хлопця якусь відповідь, чи то була така її доля, та наступної ж миті книга відкрилася сама по собі й Петро побачив першу її сторінку.


Шлях до королівства орденів - зміст