Гіана

І знову Петро подорожував на хмаринці, але вже не на такій маленькій, як першого разу. Доволі велика хмаринка вміщала на собі Петра, Чугайстра та Костія Безсмертного. Цього разу всі подорожували сидячі, що виявилось набагато приємніше та безпечніше. Подорож їх була недовгою, бо Чугайстер мешкав не так вже й далеко від королівського замку. Чугайстер мав свій власний замок, не такий великий як королівський, але доволі затишний.

Замок Чугайстра знаходився десь через три замки від замку короля. Його вежі сяяли білим кольором, а стіни ніби світилися зсередини. Хмаринка підвезла їх до величезних сходинок із блакитного мармуру, які вели до величезних, певно, у декілька разів більших за зріст Чугайстра, дверей. Двері тут були ніякі не чарівні, а звичайні. Чугайстер відімкнув їх звичайним ключем, який віднайшов десь у складках своєї сорочки. Через якусь хвилину вони опинилися у просторому холі із дзеркальною стелею та білою мармуровою підлогою. Потім виявилося, що у замку так оздоблена кожна кімната. Тут не було жодного світляка, й жодної свічки — світло надходило із широких та високих вікон. В кімнатах без вікон, все рівно було дуже світло, але ніхто не знав звідки ллється те світло.

- От тут ми й житимемо. – промовив Чугайстер замикаючи вхідні двері за своїми гостями.

- Що, прямо тут? У цій пустій кімнатці? – посміхнувся Костій Безсмертний, та Чугайстер не звернув уваги на його шпильки.

Далі була величезна зала із трьома високими дерев’яними сходами які розходились у різні боки. Чугайстер повів своїх гостей по сходах, які знаходились прямо перед ними.

- Мій дім не такий вже й великий, – почав розповідати хазяїн замку, – Ці сходи ведуть у спальні покої та кімнати відпочинку. Ті сходи, що ліворуч, ведуть у бібліотеку та кімнати для чаклування. А ті, що праворуч ведуть у мої оранжереї. Я збираю різні рослини з усіх світів, тож виділив для них третю частину свого дому. Та зараз, коли подорожувати світами стало неможливо, на-жаль, моя колекція перестала поповнюватись. А знизу, на першому поверсі – кухня, підсобки та столова.

- А ви знаєте, як відчинити Вежу Суму? – несподівано запитав Петро своїх нових учителів, згадавши, що книгу він взявся відкрити лише заради того, щоб його друзі повернулися додому.

Чугайстер й Костій Безсмертний зупинилися майже на останній сходинці біля другого поверху, та здивовано глянули на Петра.

- Хіба ти так і не зрозумів, що твоє місце тут? – серйозно спитав Костій.

- Я зрозумів… – почав Петро, – лише не звик до цього. Та я не один сюди прийшов. А в них сім’ї та рідні там, в Україні. Їм же ж треба повернутися. – очі хлопця випромінювали надію. Він сподівався на те, що ці дивні створіння допоможуть йому бодай у цьому.

- Є один спосіб… – почав Костій, переминаючись з ноги на ногу. – Та не дуже він добрий…

- От і мовчи, коли він не підходить. – буркнув Чугайстер, скосивши на Костія грізний погляд.

- Чому не підходить? – оживився хлопчик.

- Ходімо до твоєї кімнати, там і поговоримо. – знов буркнув Чугайстер, й всі рушили слідом за великим білим чоловіком.

Кімната хлопця знаходилась на другому поверсі у самій дальній точці круглого коридору, який як і все у замку, мав дзеркальну стелю та білу мармурову підлогу. Стіни ж у кожній залі були різні, а от по всіх коридорах стіни світилися якимось чарівним сяйвом, даруючи гостям світло. Кімнату Петра неможливо було сплутати з іншою, або загубити, бо її двері вирізнялися з поміж інших своєю витонченою красою та яскраво блакитним кольором. Здавалося, що вони складені із маленьких шматочків скла та хмаринок. Всі ж інші двері мали звичайний синій колір. Петро зауважив, що в замку Чугайстер виглядає так, немов би він і сам є його частиною – дверима чи підлогою.

Перед дверима Чугайстер вручив Петрові невеличкого срібного ключа, й хлопчик сам відчинив ним двері. І хоча він хотів пропустити вперед старших за себе, але вони настояли, щоб першим зайшов Петро.

Підлога у цій кімнаті, на диво, була із світлого дерева, як і стеля. Усі стіни прикрашали величезні картини з такою прегарною вишивкою, яку Петро ще ніколи у своєму житті не бачив. Квіти, зображені на вишивці, немов би ворушилися од вітру, а птахи, здавалося, підстрибували на гілочках від радощів. Кімната була доволі великою та світлою, й мала напівкруглу форму. У дальньому лівому її кінці знаходилось велике ліжко, завішане прозорим білим балдахіном. А у дальньому правому кінці стояв світлий письмовий стіл, та ціла шафа з різними книжками. Ближче до дверей знаходився куточок для відпочинку — чотири величезних крісла із світло-коричневого хутра стояли один навпроти одного навколо невеличкого плетеного столику.

- Невже це буде моя кімната? – здивовано оглядаючись промовив Петро.

- Вона була твоєю, ще тоді, коли ти не народився. – мовив Чугайстер і направившись до великих м’яких крісел, всівся в одне з них. Ці крісла здавалися зроблені ніби для Чугайстра, такими вони виявилися великими.

Петро та Костій взяли приклад з хазяїна замка, й також всілися в ці крісла, ледве-ледве забравшись усередину, де вони потопали в м’якому хутрі. Чугайстер почав розповідь першим, не чекаючи поки Петро розшматує їх із Костієм своїми запитаннями, яких у хлопця було аж занадто багато. Самому ж Петрові здавалося, що його серце от-от вистрибне з грудей від нетерпіння.

- Твоя мати була Гіаною. Вона належала до роду, який дуже сильно піклувався про чистоту своєї крові. Її батьки, як і батьки їх батьків, намагалися звести своїх дітей саме з носіями крові Гіанів.

- А хто такі Гіани? – не втримався від запитання Петро.

- Тепер, у цьому світі, Гіани — це орден, що вміщає у собі створінь незрівнянної краси та різних талантів. Раніше у Гіан був власний світ. – пояснював Чугайстер. – Як той, звідки ти прийшов, але більш гарний та квітучий. Жінки Гіани володіли таємницями вишивання та вміли бачити майбутнє, проте останній талант мали далеко не всі. Твоя мати прикрасила цю кімнату вишиваними полотнищами, зробленими власними руками, прагнучі залишити тобі на згадку хоч щось про себе.

Петро ще раз оглянув кімнату, й серце закалатало в грудях ще сильніше. Невже всю цю красу мати робила власними руками? Вона торкалася кожного стежечку, підбирала різні кольори, візерунки… Петрові захотілося встати й притулитися обличчям до кожного з полотен одразу. Та хлопчик стримав себе й продовжив слухати розповідь вчителя.

- Та чоловіків Гіанів було дуже, дуже мало. Тому їх чоловіки, поживши деякий час з однією жінкою, йшли від неї до іншої. Так вони мали багато дітей, про яких, інколи, піклувалися. Але були випадки, коли чоловіки-гіани кидали матерів разом із дітьми, й забували їх. На-жаль, таких випадків було набагато більше.

- Тому мій батько залишив мати? – зробив припущення Петро.

- Ні, ні, не тому. – замахав руками Костій Безсмертний. – Він взагалі не був з її роду!

- А хто ж він був?

- Ми не знаємо про це ані пів-правди. – відмахнувся Костій. – Твоя мати дуже не хотіла, щоб хтось щось знав. Мовчала, як риба! Хоча ми й казали, що це дуже важливо, що маємо знати, хто вчинив з нею таку жорстоку річ... Але вона мовчала! – розвів руками Костій.

- Мовчала, щоб дехто не мстився. – мовив Чугайстер, грізно дивлячись на Костія.

- Так! – випалив Костій. – Так! Я би мстився! А що в цьому поганого? Він заслуговує на помсту! – вперто випалив Костій.

- Але Марія вміла бачити майбутнє, може саме тому вона й не хотіла тоді, щоб ми знали хто твій батько. – продовжив Чугайстер, не звертаючи увагу на Костія. – Вона знала, що в неї народиться хлопчик, ще коли носила тебе під серцем. Вона знала також, що під час пологів не зможе втримати своє життя. Тому й оздобила для тебе цю кімнату, ще будучи вагітною. Вона також знала, що ця книга, – й Чугайстер вказав на “Найпотаємніші знання світів”, які Петро тримав в своїх руках, – що ця книга опиниться в тебе, коли тобі буде дванадцять. І вона знала вже тоді, що книга відкриється саме тобі. Ми троє дали їй клятву, що будемо вчити та обороняти тебе. – Чугайстер замовчав, чекаючи якихось питань від Петра.

- Якою вона була? – очі хлопця знаходились на мокрому місці, а голос тремтів.

Чугайстер встав і підійшов до стіни між двома кріслами. Там, у простінку, висіло полотно з низу до верху заповнене різними квітами небаченої краси. Чугайстер звів свої руки у центрі цього полотна, та почав повільно розводити долоні у різні боки. Квіти, які були на вишивці, зашаруділи й почали розсуватися, створюючи овал у центрі. Коли Чугайстер повністю розвів руки, він відійшов у сторону, і Петро побачив незрівнянної краси жінку, яка стояла на повний зріст поміж квітів та лагідно йому усміхалася. З її чорним волоссям загравав легкий вітерець, а стрункий стан прикрашала шовкова біла тканина. Петро встав з крісла й підійшовши ближче побачив сяючи блакиттю очі та тонкі срібні персні на її руках.

- Це Марія. – сумно промовив Костій. – Твоя мати.


Шлях до королівства орденів - зміст