Ліс живий

Чи то час тягнувся занадто довго, чи то Костій із Чугайстром занадто довго сперечалися, але Варвара вже встигла втомитися од їх суперечки. Тим більше, що тепер вона остаточно вирішила — відправлятися до Смерті у будь якому разі. Не тільки тому, що ця перша відьма нависла над її волею. Треба було якнайшвидше виконати свою обіцянку та здихатися її книги.

- Чи ти не розумієш, про що кажеш? Чи може твої слова — то злий жарт? – Чугайстер звертався до Костія. Він промовляв кожне слово із впевненістю та небаченою раніше для Варвари силою. Кожне слово було зважене. Варварі взагалі здавалося, що його слова — то окремі істоти, які починають жити своїм життям, щойно вилітають з вуст Чугайстра.

- Все я чудово розумію. А от ти, здається, розумієш не все, що треба. – Костій казав все похапцем і Варвара відчула, що в Костія слова також ніби живі. Але зовсім інші, не такі як слова Чугайстра. Слова Костія слизькі та швидкі, але й тверді, немов камінь. – Коли ми не будемо діяти, можемо запізнитися! От що буде, коли книга врятує лише його душу? Ти думав про це?

Варвара зацікавилася останніми словами Костія.

- Думав. – коротко й впевнено відповів Чугайстер. – Та краще одній душі врятуватися, аніж відправити на загибель ще й іншу.

- Як це — врятувати тільки душу? – втрутилася дівчинка.

- А от так! – розвів руками Костій. – Буде Петро блукати цими коридорами білим привидом, й нікуди більше вийти не зможе! Бо поснув він саме тут вічним сном! – тепер Костій був не на жарт роздратованим, від чого слова його стали ніби колючими.

Варвара стояла перед ними та ніяк не могла прийти до тями від почутого. Невже ця диво книга, якою володіє Петро, ось так його врятує? Що ж то за спасіння, коли Петро перетвориться на ув’язненого духа?

Варвара розлютилася не на жарт. І її волосся одразу ж почервоніло, ніби загорілося полум’ям. Вона глянула на Костія так, що в того аж мурашки по шкірі пробігли.

- Гей, дівчино, не дивись на мене так люто! – грізно мовив Костій. – Коли я й винен у чому, то ніяк не у цьому.

Варвара закрила очі, намагаючись заспокоїтись, але в неї нічого не виходило. Тоді дівчина розвернулася до присутніх спиною та пішла геть. Вона й сама не знала, куди йти, але сидіти от так склавши руки не хотіла. Та й не могла вже, бо стала Відьмою.

Навмання Варвара прийшла на перший поверх, звідки звернула убік до оранжерей Чугайстра. Може, хоч клаптик природи підкаже як діяти далі?

Драбина вела угору до величезних живих дверей. Варвара вже знала звідкись, що вони живі, хоча двері на перший погляд були звичайнісінькі. Певно, то знання дісталося їй від якоїсь з відьом.

Лише дівчина торкнулася дверей своєю рукою, як ті нещадно заверещали та витріщили на неї свої величезні очі. Варвара швидко забрала руку, не розуміючи, у чому річ.

- Чого печешся?! – не замешкали ті із відповіддю, та заплющені очі відкрилися навстіж.

На якусь мить дівчинці здалося, що вона потрапила додому. Все навкруги було зеленим та пахучим. Під ногами шаруділо опале листя, а високо в небі цвірінькали птахи. Невже таке можливо? Жодних стін, стелі або навіть натяку на їх існування! Варвара йшла все далі й далі, ніби заглиблюючись у молодий та дружній українській ліс. Вона згадала, що минулої осені вони із батьками вибиралися по гриби, й від цього нещадно защемило серце. Чи побачить рідну мати знову? Чи обійме батька? Чи вернеться?... Варвара не знала відповіді на жодне із цих запитань. А ліс ніби розступався перед нею, запрошуючи пройти ще глибше, ще й ще. Варвара майже забула нащо вона тут, але раптом згадала, що й сама не знає. Згадала, що хотіла знайти якийсь захист від жорстокої правди, втекти від сплячого Петра. Чи може, від вмираючого? А чи хотіла вона втекти? Дівчина заплуталась у своїх думках, а ліс все манив та манив її у свої обійми. Варвара йшла вперед та із кожним кроком все більше споминів лишалися позаду. Що вона тут робить? Хто вона?... Несподівано для самої себе дівчина опустилася на пожовкле листя та солодко задрімала.


Шлях до королівства орденів - зміст