Королівство

Наступного дня Петро, Тарас і Варвара знову зустрілись у бібліотеці. В кожного був невеличкий рюкзак, що вміщав у собі всі потрібні, і не дуже потрібні, речі. Варвара взяла із собою термос із духмяним чаєм та наготувала бутербродів із маслом та сиром. Дівчина набрала ще й речей, які хлопці ніяк не змогли б знайти у своїх шафах. Наприклад, однією такою річчю був великий ліхтар на товстих батарейках. Петро й Тарас взяли різного чоловічого скарбу – виделку, ножа, навіть цвяхів із невеличким молотком десь віднайшли.

Василіса Іванівна без запитань дала хлопцям книгу “Шлях до Королівства Орденів”. Коли ж прийшла її онука, бабця покликала дівчинку до себе, щось прошепотіла їй на вушко та відпустила.

- Що це вона тобі сказала? – хвилюючись, запитав Тарас Варвару.

- А чого ти так хвилюєшся? – пробурчала дівчина та додала вже більш м’якішим голосом. – Сказала, щоб я була обережною з вами, от і все.

- А чого це вона? – здивувався Петро. – Вона ж знає, що ми не розбишаки, тим паче, прямо перед її очима сидимо з тобою.

- Ти, певно, їй розбазікала! – не втримався від гніву Тарас.

- Ні! Нічого я їй не казала! – також розлютилася Варвара. – Просто бабуся за мене хвилюється! Що в цьому поганого?

- Добре. Рушаймо?

На всяк випадок усі всілися за той самий стіл, у тому ж самому порядку, що й учора. Хлопці притиснули рюкзаки обома руками до себе. Варвара тримала свою ношу однією рукою, а іншою рукою дівчина трималась за книгу, що лежала прямо поперед нею на столі. Зашаруділи сторінки, і книга відкрилася.

Знову все почало змінюватися на очах у схвильованих дітей. Стеля, стіни, килим… і от, вони вже сиділи в невеличких м’яких кріслах, та споглядали по сторонах широко розплющеними очима.

- Ти ба! – промовила Варвара, підвівши погляд угору. – Дивіться, яке цікаве світло! – сяйво, що мерехтіло над їхніми головами й справді було дуже цікавим. То були світляки, але не звичайні, що повзають у садах та городах та вміщаються в коробочку з під сірників, а великі, розміром десь із гарну картоплину.

Та от, одне з дивних створінь розправило свої гарні сяючи крильця, відірвалося від стелі, по якій поволі повзали інші світляки, та попрямувало до дітей.

- Чи це він сюди?... – лише й устиг промовити Петро, до того як величезне створіння умостилося в самому центрі столу.

- Бззз… – продзижчав світляк. – Віддайте книгу! – і дивне створіння почало стрибати на своїх лапках, складаючи й розкладаючи сяючи крильця.

- То він сказав? – запитав Тарас у інших, не відводячи погляду від світляка.

- А хто ж іще? – знову промовив світляк, на хвилину завмерши в польоті.

- Оцю книгу? – Варвара закрила “Шлях до Королівства Орденів” та притиснула книгу до грудей як найкоштовніший скарб.

- Так! – знову промовив світляк. Тепер діти розгледіли його очі. Великі й чорні, та здавалось, що вони випромінювали добро.

- Не віддамо! – підвівся із крісла Петро, і одягнув свій рюкзак на плечі. – Ми маємо вернутися додому, звідки прийшли! Чому не питаєш нас звідки ми? І хто ти такий?

- Що я, не бачу книги? Нащо мені питати звідки ви, коли я й так знаю, що з України? А ти що, зовсім дурний, чи ти не бачиш що я – світляк! – і світляк став голосно реготати, тим самим остаточно змусивши присутніх повністю забути про будь-які страхи.

- А де ми? – не втрималася від цікавості Варвара.

- Де ви? – світляк перестав реготати і здивований усівся на стіл. – Як це де! У Королівстві Орденів, звичайно!

Діти здивовано переглянулися, а потім подивилися на книжку. Одна й та сама думка сяйнула в їхніх головах. Авжеж! Книга — то і є шлях, шлях до цього самого королівства!

- Потім ви вернетесь додому, вернетесь. А поки що, книга має бути тут — у бібліотеці. – почав пояснювати світляк, розводячи лапками в польоті. – Тим паче, вас чекають з учорашнього дня, бо вчора вам у голову бемкнуло стрибати поміж світів! А так робити ні в якому разі не можна! Тим більше, у такий неспокійний час!... – тут світляк запнувся й замовк.

- То ми в іншому світі?! – зраділа Варвара.

- Що там ти казав про неспокійний час? – насупив брови Тарас.

- А хто нас чекає? – додав Петро.

- Усе! Нічого більше не скажу! – відмахнувся лапками світляк. – Ідіть он туди! – та вказав їм на величезні різьблені двері з темного дерева, у кінці кімнати. – А книгу лишайте тут! Потрібно, щоб вона була в надійному місці, і ви змогли потім вернутися додому.

- А як тебе звуть? – запитала Варвара, встаючи із крісла й кладучи книгу перед світляком.

- Шибайголова з ордену Світляків! – промовив світляк, ухопився лапами за книгу та полетів із нею до книжкових шаф.

- А я Варвара! – крикнула дівчина йому в слід.

- Я знаю! – долетіла тиха відповідь світляка. – Не шуміть, ви ж у бібліотеці.

- Звідки він знає? – здивувалася Варвара й глянула на своїх приятелів.

- Дивина якась! – тепер і Тарас підвівся, і закинув рюкзак за плечі, – Ми в Королівстві Орденів! Нас хтось чекає, та й у них, здається тут якісь проблеми.

- Тепер у них стало на одну проблему більше! – засміявся Петро, і кивнув у бік Варвари.

- А чого це я? Чого це я проблема? – образилося дівча.

- Бо тепер доведеться з тобою базікати й відповідати на всі твої запитання! – випалив Петро, продовжуючи сміятися.

- Ніби то вам нічого не цікаво дізнатися про місце, у якому навіть світляки розмовляють! – тільки й промовила Варвара, коли діти підійшли до величезних різьблених дверей.

- А де ж у них ручка? – Петро придивлявся до дверей дуже уважно, Тарас почав обмацувати різьблені візерунки, захоплюючись кропіткою роботою майстрів, та потім приєднався до Петра в пошуках ручки, або якогось іншого способу відчинити двері. Варвара ж просто споглядала як хлопці шукають те, що вона примітила з першого ж погляду та підсміювалась.

- Ви що ж, зовсім нічого не бачите? – нарешті не витримала дівчина. Петро з Тарасом повернули до неї свої здивовані обличчя. – Двері живі! – вигукнула дівчина й махнула рукою вгору.

Коли хлопці стали біля Варвари, і глянули вгору на двері, то побачили величезні опуклі очі коричневого кольору, що ніби роздивлялись дітей зверху вниз.

- І що ж із ними робити, з живими? – подумав уголос Петро. І двері перевели свої здоровенні очі на хлопця. – Їх же ж все рівно потрібно якось відчинити!

- Може достатньо попросити дозволу? – тепер Тарас привернув увагу здорових очей.

- Добрий день, шановні двері! – голосно й чітко промовила Варвара.

- Добрий день. – пролунав тонкий жіночий голос від дверей, та очі тепер споглядали за дівчиною.

- Чи не могли б ви пропустити нас далі? Бо світляк Шибайголова сказав нам, щоб ми йшли до Вас, бо нас уже хтось чекає.

- Шибайголова… – знов пролунав голос, а очі підняли свої зірниці догори, так, ніби щось обдумували. – Так, Шибайголова. Ні, я вас далі не пущу. – і двері знов глянули на Варвару.

- А чому? – розгубилася дівчина.

- Бо той Шибайголова, про якого ви кажете, вже давно не вимивав із мене чарівного пилу! – голос став розлючений та писклявий. – А він вже так в’їдається у мої візерунки, що це просто нестерпно зносити! – діти здивовано переглянулись.

- То може ми вас вимиємо? – запропонував Тарас.

- Ви? – жіночий голос почав реготати, а очі жмурились від сміху. – Та хіба у Вас є жива вода, щоб вимити чарівний пил? А хіба у Вас є крила, щоб дістатися до мого верху? Ні! Йдіть туди звідки прийшли! – жіночий голос став грізним, а очі злими. – Я вас не пущу. А по дорозі, передайте своєму Шибайголові, що навіть коли він мене захоче вимити, я не дозволю. Бо вже домовилася з Крантиком, тепер він буде мене чистити. А ви йдіть туди звідки прийшли! – і очі зникли.

- Ну от… А тепер вони виглядають як звичайні двері. – Петро глибоко зітхнув.

- Невже вони й справді думають, що ми вернемось назад, на Україну?… – та щойно Тарас промовив ці слова, як двері відкрили свої здоровенні очі і здивовано витріщились на дітей ще більше розглядаючи їх, ніж першого разу.

- То ви з України? – нарешті пролунав жіночий голос, та був він вже не грізний, а скоріше схвильований і трошки боязкий.

- Так, з України. – кивнули діти.

Очі знов закрилися, та через якихось пару секунд здоровенні двері почали із скрипом відчинятися.

- Тільки не кажіть нікому, що я вас не пускала! – пролунав благаючий жіночий голос, коли діти проходили у двері.

- Не скажемо. – посміхнулася Варвара. Вона хотіла ще раз глянути у величезні коричневі зірниці, та вони не з’являлися, так, ніби й не було їх там ніколи.


Шлях до королівства орденів - зміст