Король - Частина 3.

Несподівано двері у кімнату відчинилися. Наступної ж миті король Зеамант стояв перед ліжком свого сина й кричав на того, ухопивши що є сили за плечі й трясучи час від часу, ніби мішок з картоплею.

- Ти відкрив книгу?! Ти її відкрив?! Кажи не мовчи!!! Як тобі це вдалося? – очі короля випромінювали радість й занепокоєння. Його син лише здивовано відкривав свого рота й не міг нічого мовити. Нарешті, коли Зеамант відпустив Аргуса, той підскочив з ліжка на ноги й зблід глянувши у бік Петра.

- То ти відкрив її?... – лише й змогли прошепотіти бліді уста Аргуса.

Обличчя короля одразу ж перемінилося. Злість запанувала його душею, а очі запалали гнівом.

- Що він тут робить? – грізно спитав він у Аргуса, й лише тепер побачив перед Петром відкриту книгу. Книгу, яка мала змінити його життя ще багато років тому. – Як це?... – лише й промовив король, та змовк, знов змінившись в обличчі. Він глянув у великі темні очі Петра, на його чорні брови й чорне волосся, глянув на його червоні вуста й білу шкіру, яка ніби сяяла блакиттю, і побачив у хлопці те, що вже давно забув, чи може, намагався забути. – От воно що… – знов промовив Зеамант й сів на ліжко, перевівши погляд на Аргуса. – Пішов геть, дурень, і не лізь мені перед очі поки не покличу! – грізно пробубонів він до принца, і той не сказавши ані слова побіг до дверей. – То ти відкрив книгу… – вже дружньо промовив король до Петра.

- Ні. – перелякано відповів хлопчик.

- То хто ж? – зморщив лоба Зеамант, бо він не дуже любив відверту брехню.

- Книга сама мені відкрилася. – та Петро й не думав брехати королю. Він лише не міг зрозуміти звідки той дізнався, що книга відкрита.

- Сама? – перепитав король.

- Так, сама. Я взяв її до рук й вона відкрилася.

- І що ж у ній було написано?

- Що матиму вчителів… – Петро не хотів брехати королю, та й казати усю правду не жадав. Бо ще не знав, чи можна тому вірити. Тим більше, нещодавно король обдумував чи не вбити Петра разом із його друзями, тому, хлопчик був дуже обережний.

- Так, матимеш вчителів. – кивнув головою король. – А знаєш кого? Не боїшся? – Зеамант уважно глянув у чорні очі Петра, сподіваючись знайти там хоч краплю страху, але не знайшов і натяку на нього.

- Не боюся. – відповів хлопчик. Бо він дійсно не боявся. Мати не лишила б йому вчителів, яких треба боятися. Тим паче, вона сама написала, що він може довіряти лише їм.

- Хто твої батьки? – питання Зеаманта було дуже несподіваним для Петра, й деякий час хлопчик просто дивився у темні очі короля, не знаючи, що тому відповісти.

- Не маю батьків. Я сирота. – нарешті промовив він.

- Померли?

- Не знаю. Я їх не знав.

- А що про них розповідали?

- Нічого. Бо ніхто їх не знав.

- Може хтось щось казав таки? – не відставав король.

- Мене лишили одразу після народження. – Петро розлютився. Яке йому діло до його батьків? Яке це має значення зараз?

- Добре. – кивнув головою Зеамант, ніби заспокоївшись. – Один з твоїх вчителів вже прокинувся й переполохав мені усю в’язницю у Підводді. Зараз його приведуть сюди. Другий твій вчитель теж прокинувся та зіпсував усе повітря навколо мого замку. Та він не був ув’язнений, тому, певно, сам зараз з’явиться. А от третій вчитель… навіть не знаю хто це, тому не скажу коли прийде. – розвів руками король. – Поки що будеш жити у цій кімнаті. – глибоко зітхнув Зеамант. – Та я не можу затримувати тебе ані у цій кімнаті, ані у цьому замку. Ти сам володар свого життя, й сам будеш обирати де жити. Але я розраховую на твою допомогу.

- На яку допомогу? – здивувався Петро.

- Маю надію, що саме ця книга може підказати, як зняти із мене закляття. Хочу знов помолодіти. – розсміявся король. – Допоможеш?

Петро промовчав. Бо він не знав ще, добре то діло чи лихе.

- В обмін на таємницю? – повів бровами король.

- На яку таємницю? – насторожився Петро.

- На таємницю про твоїх батьків.

Петро був приголомшений. Звідки Зеамант може знати щось про його батьків? Звідки може знати? Чи може хоче його надурити?

- Я Вам не вірю. – Петрові слова пролунали голосно й сильно. Можливо, занадто голосно, бо наступної ж миті король підвівся грізно глянувши на Петра.

- Повіриш згодом. Не гай мого часу, бо в мене часу обмаль. – так само голосно відповів Зеамант й попрямувавши до дверей додав. – Знаю хто твій батько. – й зник за дверима.


Шлях до королівства орденів - зміст