Книжкові сторінки

Як не дивно, сторінка та не була порожньою й з неї не лунав дивний голос та не з’являлися самі по собі якісь написи. То була звичайна жовта сторінка старої книги. Перші слова, які прочитав на цій сторінці Петро, також були доволі звичайні, хоча й знаходились у незвичайній книзі. А було там написано українською мовою не так вже й багато:

“То не ти відкрив книгу, а книга відкрилась тобі. Вищими силами був обраний саме ти. Це не випадково, адже саме в твоїх жилах тече кров четвертої дитини у роді, що з’явилася на світ кинута батьком. Твій батько кинув твою матір, ще до твого народження. Його батько кинув його матір так само. Батько його батька також кинув жінку, яка носила його дитину, ще до народження цієї дитини. Й так чотири рази у твоєму роді. Кров, що вирує у тобі незвичайна. Вона робить з тебе чаклуна. Та не лише тому вона незвичайна. В тобі тече кров великого та могутнього роду. Твій батько жорстока та могутня людина. Хоча й мати була для нього випадковою жінкою, але сама по собі володіла таємними знаннями цієї книги. До твого народження книга належала саме їй. Після народження твоя мати померла, бо перед тим, як піти з її життя твій батько відібрав у неї книгу, жадаючи влади. Так він думав, що відібрав. Книга не змогла захистити твою матір від невдалих пологів, бо була далеко від неї, прикута діамантовими ланцюгами до чарівного дерева у найпершому світі. Коли твоя мати померла, книга стала вільною і твій батько спробував відкрити її. Але не можна відкрити те, що має відкритися для іншого.

Поки живеш та вдихаєш повітря на повні груди, поки бачиш, поки можеш чути – вона твоя і нікого більше. Лише один володар. І поки живий – ніхто інший. Тепер твоє життя належить книзі, а книга — тобі. Коли прийде смерть, книга її зупинить. Коли прийде істота, що несе у собі смерть — книга її знищить. Ти і книга — єдине ціле. Втративши книгу втратиш себе, та не заспокоїшся поки не вернеш. Знання, які вона тобі подарує — безцінні. А життя — вічне. Допоки ти сам не загубиш їх. Вважай, що книга ця — твій цінний оберіг.”

Прочитавши ці слова Петро збентежився й зморщив лоба. Що за нісенітниці! Певно, що у цій книзі щось наплутано. Певно, то не він мав її відкрити, а хтось інший. Бо якось все це не в’яжеться із його минулим. Як це він, прийшовши сюди випадково із іншого світу може бути великого та могутнього роду? Він, Петро, звичайна дитина… Хлопчик знов глянув на книжкову сторінку і лише тепер помітив невеличкий напис у самому низу, маленькими літерами “Хазяїн книги — Петро, син Марії та того, хто після своєї смерті опиниться на сторінках цієї книги, як найжахливіший володар минулого”.

У хлопця потемнішало в очах та задзвеніло у вухах. “Петро, син Марії” — читав він знов і знов, не вірячи прочитаному. Отже все, що написано вище — правда! Отже він мав справжню матір, і вона його не кинула! Вона існувала, чекала його появи на цей світ… а чи на цей? Чи може вона вже тоді була у тому світі звідки прийшов він? Його мати не кидала його! От що головне! Очі хлопця засяяли, але згасли наступної ж миті. Хто цей негідник, який викрав книгу? Хто прирік мати на смерть? Дарма, що зветься його батьком, дарма, що ще живий. Він лишив його без матері!… Петро оговтався трохи, закрив книгу й заплющив очі. Його батько живий. Він має батька, справжнього, живого батька. Який він? Чи схожий на нього Петро? Чи пам’ятає той чоловік його матір?... Чи вони кохали один одного? Якби кохали, він би її не кинув, й не вкрав її життя. Певно, він дійсно могутній, коли книга, яка може відганяти смерть й істот, що її несуть, не змогла відігнати його. А може він не бажав матері смерті? Але ж жадав заволодіти книгою, отже мати його мала вмерти… І його батько це знав. Чи може не знав?

Несподівано книга знов відкрилася, але вже на другій сторінці. Петро відірвався від своїх роздумів та став уважно читати наступні слова, які були написані прописом:
“Маєш від мене трьох вчителів. Перший від смерті. Другий від життя. Третій від вічності. Будуть вони тобі замість мене. Довіряй їм у всьому, лише їм довіряй. Радься з ними, але рішення приймай сам. Друзів обирай по серцю. Кохання бережися, дітей своїх не лишай. Не шукай батька. Він сам тебе знайде. Вчися й у нього, бо він тебе полюбить, як почує й побачить. Та тримайся своєї думки. Я так сказала, і буде так.”

А трохи нижче підпис “З любов’ю, твоя мати”

По щоках Петра потекли сльози. Він торкнувся рукою прописних літер, й не хотів не те, що забирати пальці з цієї сторінки, він очей відвести од цих слів не бажав. Його мати лишила звістку про себе! Сумну, бо першу й останню, але все ж таки лишила! Але що то за вчителі? І чому батько має його полюбити, щойно почує і побачить? Ці питання кружляли у голові хлопця, а серце ледве не вистрибувало із грудей від щастя та суму одночасно. Щастя од того, що має мати й батька, а суму од того, що не має жодного. І ще більший сум закрався у серці од того, що мати свою Петро вже ніколи не побачить й не почує.


Шлях до королівства орденів - зміст