Ключ для дівчинки

- Хіба він справжній? – почав розмірковувати Петро. – Це ж твій сон, ти можеш уявити собі, що замка немає і він зникне!

- Авжеж! – розсміялася Варвара. – Тоді б його вже давно не було! Як і тих поганих відьом. – злісно додала дівчинка. – Але в тім то й річ, що в моєму сні для мене все справжнє.

- А ключ у них? – поцікавився хлопчик.

- Ключ у них, так. Але мені його не віддадуть ніколи й нізащо!

- А може, я спробую із ними побалакати? – запропонував хлопчик, та й сам не знав про що буде розмовляти із відьмами. – Може, ти із ними якось домовишся?

- Про що домовлюсь?

- Наприклад, щоб вони не лізли у твої думки усі разом, а якось по черзі…

- Що?!... – Варвара була приголомшена такою пропозицією Петра. – Ти вважаєш, що я маю їм поступитися своєю волею? Віддавати себе не всім одразу, а кожній по черзі? – дівчинка не на жарт розгнівалася, від чого її волосся аж запалало яскравим рудим сяйвом.

Петро вже нічого не хотів говорити, тому, що бачив — вмовляння на Варвару не діють. Точніше, діють зовсім по іншому, аніж треба. Врятувати дівчинку лише словами було неможливо. Але, що ж можна зробити, коли Сонлива попередила — втручатися не можна?

- Чому я не можу нічого робити у твоєму сні? – наважився запитати хлопчик Варвару, із надією, що вона пояснить більш докладно цю дивну заборону. Можливо, її можна якось обійти?

- Бо це мій сон, а не твій! – Варвара все ніяк не заспокоювалася. – Все, що діється тут — моя уява. За виключенням натовпу отих відьом, за столами. Коли ти втрутишся, то вже буде й твоя уява. І вийде, що ти також спиш. Але цього робити ні в якому разі не можна! Бо заснути у сні — значить ніколи вже не прокинутись!

- Чому?

- А тому, що ти потрапив сюди не звичайним шляхом, як усі. – почала пояснювати Варвара. – Тебе привела Сонлива. Насправді, ти ще не спиш, а просто блукаєш по моєму сні. Та коли ти втрутишся — заснеш. Але Сонлива не зможе тебе вивести, бо не знатиме як. Тому й мене вивести не може. Бо не вона приводила — я сама заснула.

- А коли я сам знайду дорогу?... – Петро замислився, адже коли він дороги не знайде, то помре. Але ж книга, якою він володіє, не має цього допустити.

- У тому то й річ, що не знайдеш. Бо заснеш у моєму сні.

- Але ж я часто засинав у своїх снах, і потім просинався. – не здавався Петро.

- Але ж ти засинав у своїх снах, а не в чужих. – не відступала Варвара. – То зовсім інше. Не сперечайся зі мною! Я тепер знаю набагато більше, ніж ти! – Дівчинка схопилася за свою голову так, ніби та страшенно боліла. – Мені іноді здається, що голова от-от лусне від тих знань, як переповнена повітрям кулька.

Петро знову замовк. Він розмірковував, що може зробити не втручаючись. І нічого путнього йому на розум не приходило. Однак, була одна ідея, яка все ніяк не хотіла вилазити із його свідомості. Та для того він мав таки втрутитися.

- Коли ти не прокинешся… – почав було він казати Варварі, та дівчинка не дала йому закінчити.

- Я чудово знаю, що буде, коли я не прокинусь. От і добре! На цьому відьомство й скінчиться! Не буде кому людей зі світу зводити та усілякі пакості робити.
Варвара була дійсно, дуже вперта. Петра лякала її смерть. А саму Варвару, здавалося, смерть ніяк не лякає.

- А твої батьки?... – Петро ухопився за останню соломинку, в надії таки переконати новоспечену відьму.

- Батьки?... – дівчинка замислилася. – Мені дуже хочеться до них повернутися. – по щоках потекли прозорі сльозинки. – Але, що коли мої відьми зажадають зробити батькам щось лихе, а я буду не в змозі завадити їм?

Петро розумів, що Варвара має рацію. Коли вона не зможе контролювати свої дії, а буде повністю підкорятися відьмам, які живуть у ній — то буде вже не Варвара. І батьки — вже не батьки Варвари. Вони ж байдужі цим злісним створінням, які розсілися по всій бібліотеці та чекають свого часу. Хлопчик дістав ключа, яким нещодавно відчинив двері до кімнати Варвари, та вклав його у долоню дівчинці.


Шлях до королівства орденів - зміст