Гілка. Частина 4.

Тарас і Варвара затаївши подих дивилися на красу, що відкрилася перед їх очима. Облетівши Дерево Життя знову, вони побачили як на різних його рівнях живуть різні мешканці. Тоді, коли зверху оселилися птахи, трохи нижче за них на більш товстих гілочках сиділи та муркотіли коти. На ще нижчих гілках — створіння дуже схожі, по своїй подобі, на тигрів. А ще нижче, там, де гілки були найширші, стояли дивні хати складені із блакитного листя, та блукали по стовбурах ніби то й люди, але якісь не такі.

- Це ж ельфи! – радісно вигукнула Варвара, упізнавши дивний народ по білих чупринах та гострих вухах. Одяг у ельфів був доволі різний. У декого білий, у декого зелений, а у декого блакитний. Всі жінки носили короткі плаття, а чоловіки — довгі та вузькі штани.

- То певно, нам до них й треба… – похапцем вимовив Тарас, та діставши сіре шмаття із дна ступи, швидко заховав під ним сяючий посох. – Не треба, щоб його зайвий раз хтось бачив. Від лиха подалі. – пояснив він Варварі, бо дійсно боявся, що хтось захоче цей посох у них відібрати.

Тарас і Варвара підлетіли до найближчої широкої гілки та ступа з гуркотом приземлилася на неї. Здалося, що все навкруги затихло. Притихли звірі, птахи перестали співати, а ельфи ніби завмерли дивлячись у бік непроханих гостей. Через якусь мить звідусіль почали лунати тихі голоси, то дивний народ почав перешіптуватися.

Тарас та Варвара стояли біля ступи не знаючи, що їм робити далі — вони розгубилися з переляку. Несподівано все знову стихло, навіть той страшний шепіт зник. Здавалося, що на дереві не ворушиться жоден листочок. Із далеку, певно, від самого стовбура Дерева Життя до Тараса та Варвари наближався високий чоловік у золотому вбранні. Чим ближче він підходив, тим величнішим видавався. Його сиву голову обрамляв золотий вінок, складений із живого листя. Обличчя випромінювало саме життя й не було на ньому жодної зморшки. Всі розступалися перед ним, даючи дорогу. Нарешті він зупинився перед Тарасом та Варварою, та зиркнув своїми зеленими очима на ступу.

- Ви прийшли сюди навіщо? – чоловік перевів свій грізний погляд із ступи на дітей.

- Ми прийшли до Дерева Життя. – тихо промовила Варвара. – По допомогу.

- Хіба вам, – вже більш дружньо відповів чоловік, – дітям Адама та Єви, не відомо, що Дерево Життя замкнене для вас?

- Як це? – засмутився Тарас. – Ми ж його ніби відкрили…

- То не ви відкрили його. – продовжував чоловік. – То твій посох його відкрив. – й він глянув на посох, замотаний у сіре шмаття, який Тарас тримав у руці. Тарас аж сіпнувся од тої несподіванки. Звідки він знає про посох?

- А чому воно для нас замкнена? – крадькома спитала Варвара.

- Бо Адам та Єва були вигнані із цього дерева, за зраду. – сказав, як відрізав, чоловік.

- І тепер ви нам не допоможете? – з надією запитала Варвара. – Невже ми просто маємо піти звідси? Ми ж не винні ні в чому! Ми ж лише їхні нащадки!

- Зачекайте, зачекайте! – замахав руками Тарас. – Наскільки я пам’ятаю, то не Адам провинив перед Вами, а Єва, а ще точніше — змій! То може, ви допоможете мені? – Тарас нахабно глянув у очі чоловіка.

- Ні. – різко відповів той. – В тому то й річ, що замість того, щоб визнати й свою вину Адам намагався виправдатися сам за рахунок жінки та ні в чому не винної істоти. Як і ти зараз.

- Може ми зможемо якось виправити ту помилку? – знов з надією промовила Варвара.

- Ні! – вже грізно вигукнув чоловік. – Ви не обізнані у цій справі, то й не судіть про неї! Йдіть звідси! І не приходьте більше! Дерево Життя вам нічим не допоможе! – всі ельфи, що стояли навкруги й мовчали, несподівано також почали викрикувати “геть, йдіть звідси!” та махати руками на дітей.

Тарас та Варвара похапцем влізли у ступу і лишень та відірвалася од широкої гілки, як чоловік у золотому вбранні відвернувся та й пішов туди, звідки прийшов. Ельфи знов узялися за свої справи, ніби й не було ніколи тут ніякої ступи та ніяких людей. Тарас злісно глянув на них, та зітхнув. Невже це справедливо? Хіба не мають допомагати тим, хто просить допомоги од щирого серця? Несподівано, сам для себе, хлопчик помітив, що ступа повільно пролітає під великою гілкою, лише руку простягни та торкнись. Вся та гілка була усіяна невеликими гілочками, тому здавалася ніби пухнастою. Тарас глянув на неї уважніше, й помітив, між звичайних коричневих гілок одну, не таку як інші. Вона була вогняна, червона, та ніби виблискувала у променях сонця. Хлопчик так задивився на ту гілку, що й сам не помітив, як його рука простягнулася до неї, та вже обмацувала гладеньку, немов відшліфовану, поверхню. Та ступа хоч і рухалася повільно, все ж не стояла на місці. І коли Тарас відчув, що ще трохи, й він не зможе вже тримати у руці ту дивну гілку — сталося непередбачуване. Гілка ніби то сама опинилася у руці хлопця. Він не відламував її, не тягнув до себе, навіть не намагався. А вона взяла, і якимось дивним чином опинилася у його долоні. М’яка та тверда одночасно. Гладенька, та не така, щоб вислизнути із під пальців. Рівна, ніби по лінійці виміряна. Довга, та не занадто.

Дерево Життя закрило за ними свої гілки, й знов стало таким, як було раніше — великим шаром із золотого та зеленого листя. Ніхто не звернув уваги на те, що воно віддало хлопцю якусь маленьку гілочку.

Тарас тримав у одній руці посох, а в іншій — цю дивну гілку. Він милувався як сонце грає глибоким червоним кольором на її поверхні, та несподівано зрозумів, що то не сонце грає на поверхні гілки, а щось світиться із її середини. І чим далі, тим сильніше. Варвара керувала ступою, та була дуже засмучена. Вона не те, що балакати з Тарасом, а навіть дивитися у його бік не хотіла. А гілка у долоні хлопця вже сяяла, як саме сонце — яскравим червоним полум’ям. Тарас відпустив посох, і той м’яко вдарився об край ступи. І лише він це зробив, як рука, у якій він тримав яскраву гілку, випросталася вгору. У небо вдарив широкий яскраво-червоний промінь, що виходив із руки хлопця, яка тримала чарівну паличку.

Варвара обернулася від голосного та владного сміху, а ще від того, що ступа завмерла у повітрі й вона нічого не могла із цим зробити. Вона побачила, що Тарас тримає у руці яскравий промінь, аж до самого неба, й відкрила од здивування рота.

- Я нарікаю тебе Справедливістю! – голосно та грізно вигукнув Тарас дивлячись на промінь, який тримав у руці.


Шлях до королівства орденів - зміст