Доньки Сонця. Частина 5.

Петро прийшов до своєї кімнати й спробував заспокоїтись. Що все це означає? Чому одразу, як вони сюди потрапили, їх усілякими правдами і неправдами намагаються роз’єднати?! Чим довше вони тут перебуватимуть, тим складніше буде знайти один одного. Треба швидше шукати вихід звідси та відправляти в Україну Тараса та Варвару.

Петро всівся за стіл та дістав із своєї сумки “Шлях до Відьмака”. Несподівано для себе хлопчик вирішив, що почне діяти негайно. Він не збирався відкривати книгу. Та довідатись, чому її йому підкинули просто мусив.

Швидко збігши на перший поверх по сходах, Петро став згадувати у які двері він зайшов коли познайомився із Скорпусом. Був ранок, як і тоді, то певно, що Скорпус ще на кухні. Петро нарешті згадав, що минулого разу він вирішив відкривати двері по кольорам веселки. Отже першими були червоні. Хлопчик підійшов до червоних дверей та спробував їх відкрити, але двері виявилися зачиненими. Отже Чугайстер та Костій закрили двері, щоб Петро не потрапив туди знову. Хлопчик думав, що таке можливо, але не дуже боявся цього. Із ключем, який відмикає будь-який замок, Петро міг потрапити куди завгодно.

Двері відчинилися легко й швидко. Ключ, як і раніше, не підвів свого хазяїна. Не дивлячись, що ж там за дверима знаходиться, Петро швидко зайшов до кімнати. Він не хотів потрапити на очі Чугайстру, або Костію, або ж цій, ще не знайомій, відьмі.

Та зала, у якій опинився Петро, була зовсім іншою, ніж раніше. Стіни тут прикрашали здоровенні картини. Що саме було зображено на тих полотнищах, хлопчик не зрозумів, та картини здалися йому дуже схожими на сцени битв. Петро не встиг розгледіти ані підлоги, ані стелі, ані меблів у кімнаті. Він дивився на величезних золотих змій, завбільшки з дорослу людину, які повзали у центрі зали. Хлопчик хотів швидко втекти звідси, але шиплячі створіння вже повзли у його бік, а двері через які він зайшов, виявилися зачиненими. Хлопчик не встиг навіть подумати про те, як їх відчинити, коли перша змія опинилася прямо напроти нього, витягнулася догори та голосно зашипіла. Петро заплющив очі й чекав найгіршого. Вся надія була на його книгу: “Найпотаємніші знання світів”. Петро подумав, що саме час для того, щоб книга врятувала його життя.

Настала тиша. Петро так і стояв із опущеними повіками, аж доки не почув людський шепіт. Він розкрив очі, та побачив перед собою небаченої краси дівчат. Їх довге золоте волосся сяяло, мов саме сонце, та ховало під собою гнучкі та звабливі стани. Такі схожі, ніби сестри, із надзвичайно гарними, глибокими чорними очима. Петро замилувався їх красою, та й забув про свій страх. Дівчата шепотіли щось одна одній, та дивилися у бік Петра.

- Хто ти? – нарешті одна із цих дивних створінь вийшла вперед та із цікавістю глянула на Петра.

- Петро. – хлопчик розгубився, та ледве-ледве вимовив своє ім’я.

- Хто ти? – знов повторила своє питання дівчина, ніби й не чула його відповіді.

- Я з України. – вирішив додати Петро, й всі дівчата одразу ж відступили на декілька кроків назад, лише та, що розмовляла з ним лишилася на своєму місці.

- Отже ти — гість Чугайстра, великий чародій. Який саме? – очі золотоволосої дівчини із цікавістю розглядали Петра, котрий не знав, що відповісти на таке вже звичне запитання.

- Я не чародій. – нарешті відповів хлопчик.

- Ми не любимо, коли нам брешуть! – несподівано обличчя дівчини почало змінюватись, спочатку шкіра набула яскравого золотого кольору, потім вкрилася лускою. Тіло її викручувалося, ніби зміїне. Через декілька секунд Петро побачив перед собою саме золоту змію, в котрої нічого не лишилося від тієї звабливої дівчини, окрім її чорних очей. Хлопчик знову закляк од страху. Але так само несподівано, змія впала на підлогу й піднялася звідти вже тією ж гарною дівчиною, лише дуже розлюченою.

- Як ти зробив це?! – майже викрикнула вона, та Петро нічого не відповів, бо не зрозумів, що саме він зробив. – Лише чари в змозі зняти із мене й моїх сестер зміїну подобу! Хто ти?!

Петро дивився на її довге золоте волосся й ніяк не міг збагнути, що вона хоче від нього почути. Правди? Так він вже сказав правду — він не чародій. Чому вона знов перетворилася на дівчину, Петро не знав. Хіба що це зробила його книга.

- Коли б я могла, вже давно б вбила тебе, маленький брехун! Ти втрутився у нашу зустріч, зустріч доньок Сонця! Хіба не знав, що сьогодні наш орден збирається у цій залі, чи може прийшов насміхатися над усіма нами?

Дівчина вимовляла кожне слово із такою злістю, що в хлопчика мурашки по шкірі побігли. Та здається тепер він зрозумів, чому вона розгнівалася на нього. Вони хотіли його вбити, одразу ж як побачили! Та й тепер, певно, коли вона одна перетворилася на змію, жадала того самого. Книга врятувала його життя вже двічі!

- Я шукаю Скорпуса. – Петро став більш хоробрим, бо зрозумів, що ці дівчата просто не в змозі зробити йому щось лихе.

- Скорпуса? – єхидно перепитала дівчина. – То мав би йти у кухню! Нащо припхався до нас?

- Я йшов у кухню. Вчора вона була за червоними дверима.

- То й що? Чугайстер переплутав усі зали, та зачинив їх! Хіба ти не знав? – так само єхидно відповіла дівчина, бо що ж ще їй лишалося робити?

- Тепер знаю, дякую. Та вибачте, що потурбував вас. – й Петро глянув на дівчат, які вже тулилися до протилежної стіни, перешіптувались та дивилися на нього із острахом. – Вибачте, а як вас звуть? – звернувся хлопчик до єдиної дівчини, яка спробувала протистояти йому.

- Я Королева цього ордену – Злата. – вже більш спокійно відповіла дівчина. – Хоч ти так і не сказав нічого про себе.

- Я сказав. – відповів Петро. – Та то не я змусив вас відступити, а моя книга. – і Петро дістав із сумки “Найпотаємніші знання світів” та показав книгу Златі.

Дівчину ніби перекосило. Вона різко махнула правою рукою у бік хлопчика. Петро зрозумів цей жест лише коли почув як за спиною відчиняються двері. Злата більше нічого йому не казала, лише трішки опустила у поклоні голову, розвернулася та й попрямувала до своїх сестер. Петро вийшов із зали.


Шлях до королівства орденів - зміст