Дівча прегарне

Якось після занять, Петро й Тарас вирішили трохи посидіти в бібліотеці їхнього дитячого будинку — почитати книжок та й побалакати трохи. Хлопці знали, що бібліотека не краще місце для балачок, але не їхня бібліотека. Бібліотекарка — стара й немічна жінка, ніколи не чула їхнє бурмотіння, бо чула вже не так добре та й бачила не так далеко.

Кімната, у якій знаходився читальний зал бібліотеки, була доволі велика. Стіни прикрашали старі картини різних пір року, а на підлозі красувався тертий-перетертий палас. Столи нічим не відрізнялись від шкільних парт, хоча й виглядали трохи краще, бо бібліотека не була популярним місцем для проведення часу.

- Добрий день Василіса Іванівна! – привітались хлопці із сивою жінкою в круглих окулярах, що схилилася над якоюсь товстенною книгою. Здавалося, що та книга ось-ось затягне її всередину своїх сторінок та закриє навіки у лабіринті слів.

- Добрий, добрий… – промовила жінка відірвавши свій погляд від книги. Вона подивилася на своїх частих відвідувачів поверх старих, як і вона сама, окулярів, та дивно всміхнулася. – Що сьогодні? Казки? Пригоди? А може, романтичні історії? – останню репліку Василіса Іванівна промовила голосніше, ніж попередні, так що Петро й Тарас аж здригнулися.

- А що краще? – знайшовся Тарас і глянув на стару жінку, очікуючи гарної поради. А гарні поради були її коником. Бо хто ж краще за бібліотекаря знає, що саме порадити читати десятирічним хлопцям?

- Оце краще. – І Василіса Іванівна простягнула їм ту саму товстенну книгу, над якою раніше була схилена її сива голова.

- Дякуємо. – в один голос промовили хлопці, взяли книгу та й пішли до найдальшого столу. Він стояв у лівому куті біля вікна яке виходило на двір.

Петро й Тарас полюбляли сидіти саме за цим столом, бо був він світлим і далеким від інших. А ще вікно! То ж можна було годинами дивитися на подвір’я, знати, хто кого побив, хто з ким базікав, та й просто споглядати гарний краєвид із третього поверху триповерхового будинку.

Окрім них у бібліотеці нікого не було. Усі діти або гралися на вулиці, або грілися в кімнатах для відпочинку. Так було майже завжди, коли Тарас і Петро сюди приходили.

Зручніше усівшись за стіл, хлопці поклали перед собою товсту, і як виявилося, ще й доволі величезну книгу. Обкладинка книги була стара й обшарпана. Колись давно, певно, мала вона небесно-блакитний колір, та зараз віддавала ледь-ледь помітною блакиттю — обмацаною та потертою. Усе ж таки книга здивувала хлопців як своєю назвою, так і блиском літер, якими ця назва була написана: “Шлях до Королівства Орденів”. Прописні золоті літери сяяли на сонці так яскраво, що здавалося, ніби їх написали щойно хлопці зайшли до бібліотеки, а не багато років тому видрукували на друкарському станку.

- Певно, це казки… – промовив Петро й хотів розгорнути книгу, проте Тарас ухопився за його руку, яка вже торкнулася обшарпаної обкладинки, та кивнув здивованому товаришу на двері.

У дверях стояла дівчинка. Маленька та худорлява, з великими сяючими блакиттю очима. Її руде, як вогонь, кучеряве та довге волосся причаровувало. Хлопці перший раз у своєму житті бачили волосся до колін. На вигляд дівчинці було років дев’ять.

- Хто це?.. – насупив брови Тарас, бо раніше жоден із них це дівча не бачив. А тим часом дівча, весело усміхаючись, попрямувало до Василіси Іванівни, що сиділа за своїм високим столом і щось писала.

- Чом це ти така розпатлана ходиш? – промовила Василіса Іванівна щойно дівча потрапило їй поперед очі. – А ну ходімо, я тебе зачешу. – бабця взяла дівчинку за руку, і повела до суміжної із читальним залом кімнати, де зберігались всі бібліотечні книжки.

- Бабця, чом ти завжди хочеш мене зачесати? – намагалася випростатися від цупких рук Василіси Іванівни дівчина, та в неї нічого не вийшло. Дівчина й жінка щезли за дверима іншої кімнати.

- Ти чув? – почав Петро, щойно хлопці лишилися сам на сам. – Вона назвала її бабцею. Певно, це її онучка, от і все!

- Чому ж раніше ми її ніколи тут не бачили? – не міг заспокоїтись Тарас.

- А чому мали бачити? – здивовані чорні очі Петра стали випромінювати радість. – Чи ти тут днюєш і ночуєш, вичікуючи маленьких руденьких дівчат? – і Петро розреготався. – А може вона тобі до серця припала? – пожартував хлопчик, але одразу ж зрозумів, що бовкнув дурницю, закашлявся й перестав реготати. – Та що вона нам, та руда? – доволі серйозно промовив він, намагаючись відвернути увагу від своєї останньої репліки.

- Та нічого… – Тарас подивився на Петра. – Просто вона звідти… – і хлопець кивнув у бік вікна.

- Ааа… – потягнув Петро, зрозумівши натяк приятеля. Вона, справді, була “звідти”, тобто ззовні. В неї були, певно, батьки, дядьки й тітки. Вона, напевно, ходила до звичайної школи й гралася зі звичайними дітьми… Та й іграшки в неї, певно, були свої, а не спільні. – Вона інакша… – Петро глибоко зітхнув та вперся очима у книгу “Шлях до Королівства Орденів”. – Вона з ордену “Доньки сонця”! – радісно промовив хлопець і схопив книгу, усміхнено дивлячись на свого приятеля.

- Нема такого ордену! – відмахнувся Тарас.

- А от і є!

- А от і нема!

- А от і є!

- А зараз подивимось! – Тарас також схопив книгу, щоб її відкрити.

- Оце з ними мені посидіти? – хлопці здивовано підняли голови й витріщилися на руде дівча із кінським хвостом. Василіса Іванівна щойно вивела її в читальну залу, та, відверто кажучи, руде волосся хоч і було зібране у хвіст, але все ж таки невеличкі завитки обрамляли овальне обличчя цього дивного створіння.

- З ними, з ними. – і Василіса Іванівна потягла невдоволену дівчину до хлопчачого столу. – Подивіться за моєю онучкою, будь ласка. – промовила вона, і залишивши насуплену дівчинку біля столу пішла до суміжної кімнати.

- Твоя бабця могла б хоч нас тобі представити. – буркнув Тарас.

- Або тебе нам. – додав Петро та підвівся, указуючи дівчині на своє місце. – Сідай. – дівчинка слухняно сіла. Петро приніс ще один стілець, та всівся поруч. Добре, що стіл був широкий, і дівчина тепер була поміж двома хлопцями.

- Моя бабуся вважає, що коли люди знайомляться самі, то вони краще один одного розуміють. – сказала та й потупила очі в стіл. – Мене звати Варвара.

- Овва! – гукнув Тарас. – Руда та й ще Варвара! – дівчина грізно подивилася йому в очі та нічого не сказала, бо він доволі дружньо на неї споглядав, навіть посміхався. – Я — Тарас.

- А я — Петро. – Варвара перевела свій, уже спокійний погляд, на іншого хлопця.

- Приємно познайомитись. – мовила Варвара, та від цього приємніше й зручніше між двома незнайомими хлопцями їй не стало. – А чому ви мене між собою посадили? Хіба ви думаєте, що мені від цього зручніше? – її голос пролунав по-дитячому грізно.

- А це, щоб ти не втекла. – пояснив Петро. – З нас же ж потім спитають.

- А що то таке? – запитала дівчина, і простягла руки до старої книги.

- То книга. – відповів Тарас і розсміявся. – Ти диви, онучка бібліотекарки, а книжок не бачила!

- Дуже смішно. – спокійно відповів Петро. Варвара ж не звернула на жарт Тараса жодної уваги, вона із цікавістю розглядала пожовклу обкладинку великої книги.

- А давайте її зачитаємо! – запропонувало дівча, відкриваючи книгу.


Шлях до королівства орденів - зміст