Дерево Життя

Варвара знаходилась у лазні не довго. Та не дивлячись на це, повернулася звідти дуже чиста та чепурна. Одягнулася дівчинка у вишите хрестиком довге плаття підібране на талії широким червоним поясом, що чимось нагадало Тарасові українське народне вбрання. На ногах Варвари красувалися яскраво-червоні сандалі. Волосся дівчинка заплела в пишну та довгу косу. Тарас також відправився до лазні, щоб нарешті добре вимитися та переодягтись. Лазня виявилася звичайнісінька, нічого чарівного у ній не було. Тому хлопчик швидко вимився та вдяг на себе чистий одяг. Біла вишита сорочка та червоні шаровари з широким поясом виявилися ніби на нього зшиті. На ноги Тарас вдягнув темні червоні чоботи. Спочатку хлопчик подумав, що буде дещо жарко у такому взутті. Але потім зрозумів, що взуття те якесь не звичайне, зовсім легке та майже невідчутне для ніг. Повернувшись назад Тарас застав дівчину за відкритою золотою книгою.

- То й що там пишуть? – ніби то проміж іншим запитав хлопчик.

- Пишуть, що Дерево Життя можна знайти десь недалеко звідси. Та де саме не пишуть. Куди ми полетимо? – й дівчинка підняла на Тараса свій засмучений погляд.

- Полетимо куди не будь. – спокійно відповів хлопчик. – А чому одяг такий дивний? – Тарас кивнув на свої шаровари та на плаття Варвари.

- Чому дивний? – засмутилася дівчинка. – Просто Яга була колись в Україні, от і зробила те, що згадала…

- Ааа… – потягнув Тарас. – Тоді зрозуміло. Рушаймо?

Та лише Варвара підійшла до дверей, як Тарас покликав її.

- Зачекай! – хлопчик згадав про чарівний посох.

Думки закружляли у його голові. Вони не можуть просто так піти звідси, та лишити посох без нагляду. А що, коли хтось прийде та знайде його? Що коли хтось вкраде? Треба було або лишатися самим, або брати посох із собою. Тарас підійшов до великого каміну та зазирнув у його димар. Там, між каменями та товстенним шаром пилюки виблискувало щось довге та сріблясте. Уважніше придивившись хлопчик зрозумів, що то зовсім не посох, а та сама коса, яку вони з Варварою мали повернути Смерті. Отже одну проблему вирішено — коса знайдена. Але де ж посох? Хлопчик став уважно роздивлятися сірі стіни, на які падало легке світло з гори, де димар ніби зв’язувався із небом. Нарешті, він розгледів таке саме сіре як і стіни, шмаття, на стіні протилежній до коси. Тарас зрозумів, що у сіру тканину загорнений довгий посох, який він не розгортаючи легко дістав із димаря. Він попрямував до здивованої Варвари, яка чекала на нього з широко розплющеними очима біля дверей.

- Що це? – запитала дівчинка киваючи на посох.

- Посох. – спокійно відповів Тарас виходячи з хати.

- Що за посох? – не відставала Варвара.

- Яга наказала його стерегти, та й у разі лиха якого — тікати із ним з хати. – Тарас сподівався, що Варвара відстане від нього й не буде далі колупати. Розповідати їй, що то за посох хлопчик зовсім не хотів. Хто знає, що вона може утнути? Вона ж збрехала йому про чарівні палички.

- А чому мені нічого не сказала? – невдоволено зморщила лоба Варвара.

- Бо він важкий. – сказав як відрізав, Тарас, та й усунувши посох до ступи шмигнув слідом. – Вона ж мені нічого не казала про те, як ступою керувати, а тобі сказала. – додав він, натякаючи на розподіл обов’язків.

- Добре. – ніби заспокоїлася Варвара та кинула у ступу золоту книжку, а потім і сама залізла всередину, щоправда, це в неї вийшло не так легко як у Тараса. – Що ж, маємо рушати. – промовила дівчинка міцно ухопившись за борти ступи обома руками. – Знати б лише, у який бік.

- Може полетимо у бік сонця? – запропонував Тарас, глянувши на незвичну рожеву зірку, що освічувала небосхил.

- Зараз ранок, отже вважатимемо, що там, де сходить сонце – схід. – почала розмірковувати Варвара. – Отже з протилежної сторони — захід…

- Чекай, чекай!... – перебив Тарас думки дівчини. – Сонце — дуже гарний орієнтир! Коли воно буде сідати, нам знов треба буде до нього летіти, але вже щоб повернутися назад.

- Так, на захід сонця! – Посміхнулася Варвара. – І так як великих хмар з хатами тут не так вже й багато… ми знайдемо дорогу назад!

- А наступного дня полетимо в інший бік! – запропонував Тарас.

- Сподіваюсь, що наступного дня це не знадобиться. – посміхаючись зітхнула дівчинка, й ступа почала повільно пливти у бік сонця.

Тарас міцніше ухопився однією рукою за посох, а іншою — за край ступи. Та й почав чекати збільшення швидкості. Довго чекати не довелося. Варвара виявилася доволі сміливою у поводженні з новим видом транспорту та ступа набрала обертів дуже скоро. І знов вітер віяв прямо в лице Тарасу та Варварі. І знов Тарас уважно дивився по сторонам, намагаючись розгледіти щось путнє. Але, на жаль, окрім безмежних просторів океану навкруги нічого путнього не було. Вони летіли вже декілька годин і втратили усіляку надію на те, що взагалі щось знайдуть. Сонце ще не стало над їхніми головами, але було дуже близько від тої серединної точки їхньої подорожі. І Тарас і Варвара розуміли — коли сонце стане у центрі небосхилу — час рушати додому. Блукати в сутінках діти зовсім не хотіли.

Та от, несподівано, десь вдалині між великими хвилями безкрайнього океану з’явилася якась темна цяточка. Варвара дужче схопилася за краї ступи й та полетіла кудись уперед, як здалося Тарасу, із шаленою швидкістю. Цяточка збільшувалася й збільшувалася. Не минуло й десяти хвилин, як ступа застигла у повітрі біля самої верхівки величезного зелено-золотого дерева. Щось промайнуло поміж його зелених та золотих листків, та Варвара з Тарасом не встигли розгледіти навіть форму тої істоти. Час від часу з поміж густого листя дерева лунали якісь дивні звуки, й діти завмирали, чекаючи на чиюсь появу. Але ніхто не з’являвся.

- Це і є Дерево Життя? – нарешті наважився промовити бодай щось Тарас.

- Певно, що так. – боязко відповіла Варвара, й тиша знов заполонила простір.

Дерево Життя виявилося більше, ніж гадали юні мандрівники. Його стовбур виходив із самої води, й був завширшки з десятиповерховий будинок. Саме ж дерево, здавалось, завбільшки з будинок у сотню-другу поверхів. Діти облетіли його з усіх боків та не змогли знайти ані очей, які б могли їх побачити, ані рота, який міг би їм щось сказати. Більше того, зелене та золоте листя на його кроні росло так густо, що жоден патичок, жодна гілочка не виступали назовні. Запускати ж руку до невідомих істот, які безумовно мешкали на дереві, бо час від часу видавали себе різними звуками, було боязко як Варварі так і Тарасові.

- Що робитимемо? – нарешті промовив Тарас скрививши невдоволену пику.

- Може просто привітаємось? – запропонувала Варвара з надією глянувши на хлопця. Вона чекала, що Тарас першим спробує привернути увагу дерева, але хлопчик не збирався цього робити, він мовчав як риба, й лише час від часу кліпав очима. Тоді Варвара звернулася до дерева сама. – Вітаю тебе Велике Дерево Життя! – голосно промовила дівчинка й замовкла, очікуючи якусь відповідь. Але нічого не сталося. – Вітаємо тебе, о Велике Дерево Життя!!! – ще голосніше промовила Варвара, але нічого не сталося й вдруге. – Добрий день, Дерево Життя!!!!! – що є сили вигукнула дівчинка, але від того крику жоден листочок на дереві не ворухнувся.

- Що тепер? – невдоволено буркнув Тарас.

- Не знаю. – Варвара дуже засмутилася від своєї невдачі. – Треба подумати.

- Думай швидше, бо сонце скоро піде на захід.

- Я не знаю! – з відчаєм вигукнула Варвара. – Не знаю, що робити! – дівчинка ледве-ледве не плакала.

- Може, спробувати казати правду? – Тарас прикрив очі й глянув на Варвару, але та, здавалося, не зрозуміла, про що саме каже хлопчик. – Добре, давай спробуй з оцим. – Тарас простягнув Варварі посох, загорнений у сіре шмаття.

- Що це? – здивовано глянула на хлопця дівчинка взявши посох до рук.

- Посох, я ж уже казав. – злісно мовив Тарас й зірвавши з посоха сіре шмаття, кинув його на днище ступи.

Варвара тримала у своїй руці найгарнішу річ, яку їй коли не будь доводилося бачити. Яскрава рожева зірка на кінці посоха, здавалося, затьмарює своїм сяянням навіть сонце. Дівчинка підвела посох так високо, як тільки змогла, бо тримала ж вона його однією рукою – інша була зайнята ступою.

- Вітаю тебе, Дерево Життя! – радісно промовила Варвара й посмішка щастя промайнула на її обличчі.

Несподівано листочки на дереві зашелестіли, ніби від легкого вітерцю. Щось непомітне та незвичне почало діятися навкруги. Повітря навколо дерева ніби то засяяло, а зелені листочки один за одним набували блакитного кольору. Нарешті, коли Дерево повністю змінило колір свого листя, воно почало ніби то розквітати. Акуратно підібрані догори гілки помаленьку опускалися до низу. Дерево стало у два рази ширше. Тепер вже можна було розгледіти його гілки, на яких красувалися не лише золоті й блакитні листочки, але й птахи різних кольорів та розмірів. Все навкруги заповнилося дивним цвіріньканням та гуготінням. Над океаном вирувало життя.


Шлях до королівства орденів - зміст