Біль-біль-гоє. Частина 6.

Виявилось, що літати дуже приємно, й доволі легко коли знаєш, що до чого. І чим більше літала Варвара поміж верхівок, тим краще це в неї виходило. “Біль-біль-гоє” — кружляла думка у голові дівчини. “Біль-біль-гоє” — шепотіли у відповідь дерева.

Несподівано, із гілок молодої сосни вилетіла сорока й всілася майже на самій верхівці найближчого дерева.

- Біль-біль-гоє! – тріскотіла вона. – Біль-біль-гоє!

Варвара кинулася до неї.

- Де він? Де цей птах?! – вигукнула до сороки дівчина.

- Біль-біль-гоє не знайти! Ти скоріш від сюди йди! – протріскотіла сорока одним оком дивлячись на Варвару.

- Я не можу піти звідси без нього! Він мені потрібен! – намагалася пояснити дівчина.

- Він потрібен всюди й всім! Він жаданий в кожен дім! – знову протріскотіла сорока, зірвалася із гілки та швидко відлетіла у гущу лісу. Варвара навіть глянути не встигла, в якому дереві та сховалася.

- Біль-біль-гоє! – голосно вигукнула дівчина. – Біль-біль-гоє! – але нічого не сталося, як і тоді, коли Варвара намагалася докричатися до Дерева Життя.

“Якби ж тут був Тарас із своєю чарівною паличкою…” – зітхнула вона. Але Тараса не було, й діяти мала сама Варвара.

Вона почала літати поміж дерев та од відчаю наспівувати пісню, яку складала прямо на льоту:
Біль-біль-гоє я знайду,
Та до Смерті я прийду,
Щоб вернути дещо їй,
Та й забути смуток свій…

Дерева почали гойдатися у такт її пісні, ніби од вітру. А Варвара продовжувала:
Біль-біль-гоє, любий птах,
Я Петра врятую як?
Як я вмовлю Смерть прийти
Та у сні його знайти?

Листя на деревах зашаруділи, ніби від дощу. А Варвара все літала та літала поміж дерев яким не було видно ні кінця ні краю, та наспівувала свою пісню:
Біль-біль-гоє, серце ниє,
Як Петра врятую нині?

Весь ліс ніби здригнувся та дерева почали гойдатися із сторони у сторону. Дівчині довелось швидко злетіти понад ними, щоб ті її не покалічили. Варвара не на жарт перелякалася лісу, такого безтурботного та беззахисного на перший погляд. Та коли дівчина підвела очі й глянула поперед себе на безкрайні простори верхівок дерев, серце її завмерло у грудях й очі наповнилися сльозами щастя.

- Біль-біль-гоє… – лише й змогла прошепотіти вона.

Назустріч їй летів величезний птах, завбільшки із великого лева. Його золоте пір’я сліпило очі, але дивлячись на цю красу душа Варвари наповнювалась якимось незбагненним відчуттям. Коли птах підлетів так близько, що від одного помаху його крил волосся дівчинки розліталося у різні боки, він завмер на місці та почав повільно зменшуватись. Із кожним помахом крил Біль-біль-гоє ставав все меншим та меншим. Варвара дивилася на нього й сльози щастя текли по її щоках. Тапер вона врятує Петра!

Птах не сказав дівчині ані слова. Він зменшився до розміру маленького горобчика й полетів кудись у бік. Варвара рушила за ним. Дуже швидко вони обоє опинилися коло дверей, через які дівчина і потрапила у Живий Ліс. Біль-біль-гоє всівся на плече Варвари та заховався у її рудих кучерях.

“Лишилося впіймати Агіскі…” – промайнула думка у голові дівчини, коли величезні двері почали відчинятися перед нею. Вона вилетіла із лісу життя і лише тепер опустилася на підлогу.

Варвара, не довго думаючи, побігла униз по сходах, а далі до великих вхідних дверей. Вона відчувала як маленька пташка вчепилася кігтями у її плече, щоб не злетіти з нього від різких рухів дівчини. Двері виявилися зачиненими, що само по собі не було чимось дивним. Йти та просити дозволу в Чугайстра полишити його дім було марно. Вони із Костієм нізащо не випустять її, бо розуміють, куди Варвара попрямує. Та вибиратися звідси було потрібно, і то — швидко.

Дівчина згадала про чарівний ключ Петра, за допомогою якого він врятував їй життя. Варвара швидко рушила до кімнати у якій залишила сплячого хлопця. “Треба позичити у нього ключа…” — чомусь подумала дівчина. Звідкись вона знала, що ключ потрібно саме позичити, бо інакше нічого не вийде. Звідки це знала? Вона не пам’ятала звідки.

У кімнаті, де спав Петро, вже нікого не було. Лише хлопець та груди попелу, які лишилися від спалених відьмацьких книжок. Варвара швидко підійшла до Петра та почала шукати ключ в його кишенях. “Я позичаю в тебе ключа.” – нашіптувала дівчина про себе – “Лише позичаю, він мені вкрай потрібен!”. Несподівано, ключ ніби сам стрибнув до рук Варвари. “Дякую” — прошепотіла дівчина.


Шлях до королівства орденів - зміст