Аргус. Частина 1.

Двері відчинилися й у кімнату зайшов високий чорноокий хлопчик, з таким же чорним, як і у принца, волоссям, лише коротко підстриженим та прибраним з переду назад. Зі сторони здавалося, що зачісувати це кудлате волосся не було ніякого сенсу. Одягнений у сірий костюм із тонкого атласу, поверх нього накинутий яскравий червоний плащ, що спадав аж до п’ят й навіть трошки волочився по підлозі.

- Цей бовдур так і сидить досі на своєму троні? – злісно промовив він й кивнув у бік свого брата. – Певно вам тут не зовсім зручно, – й Аргус подивився на хлопців, які боязко сиділи на ліжку й перелякано роздивлялися його персону. – Мене звуть Аргус. – продовжив він, підійшовши ближче до хлопців. – А ти певно Петро, – й Аргус глянув на Петра, – а ти — Тарас. – тепер він перевів погляд на Тараса. – Не звертайте на мого брата увагу, бо він мало що проклятий, та ще й дурний. Та він мало що дурний, він ще й дитинча. – Аргус голосно розреготався, та вийшло в нього це якось злісно, так само як і все інше.

Хлопці мовчали, бо нічого вже не розуміли. Принц нерухомо сидів на своєму стільці потупивши погляд у підлогу, й здавалося, що він дійсно дивний. Та нещодавно принц доволі ясно балакав із ними, й тоді здавалося, що він ніби то нормальний.

- Петро, – Аргус звернувся до хлопця майже дружнім тоном, та все ж доволі холодно, – ти підеш зі мною. Бо нема чого робити тобі тут, мені ти потрібніший. Ходімо. – із цими словами Аргус направився до дверей.

- Я не піду без Тараса. – тихо, та доволі вперто промовив Петро не рушивши зі свого місця.

- Підеш. – грізно вигукнув Аргус. – Підеш бо то я наказую, а не прошу! Хіба не чув, що я син короля? – він дивився на Петра палючими від гніву очима. – Тарас мені зараз не потрібен, коли буде потрібен візьму і його. Тепер мені потрібен ти! Ходімо ж! – й Аргус знов пішов до дверей.

Та Петро не ворухнувся зі свого місця, він сидів й бачив як відчинилися двері, бачив, що за дверима з’явилася інша кімната, ніби сяюча від лоску. Петро сидів й мовчки виказував свою непокору. Аргус повернувся до Петра й стиснув кулаки від гніву. Його червоні губи перетворилися у тонку викривлену донизу смужку, а очі стали круглими й ще злішими ніж були. Хлопці не на жарт перелякалися, та все ж не подавали ніякого виду.

- Владіорчо! – голосно вигукнув Аргус, несподівано підвівши руки, стиснуті у кулаки, догори й так само несподівано опустивши їх до низу. Хлопчик різко розвернувся до дверей махнувши яскраво-червоним плащем, та рушив у світло іншої кімнати.

І тут Петро зрозумів, що не може рухатись. Він навіть оком не міг ворухнути. Та все ж таки його тіло рухалося! Воно рухалось само по собі, не зважаючи на свого власника, який ніяк не хотів йти туди, куди вело його власне тіло. Тарас дивився на приятеля широко розплющеними очима й не міг збагнути, що діється. Петро йшов до дверей, за Аргусом, навіть не глянувши на свого приятеля, не кажучи вже про те, щоб хоч щось йому пояснити. Тарас дивився на те, як Петро непевними кроками йде від нього, та як заходить у яскраву кімнату. Врешті решт Тарас зірвався зі свого місця й кинувся наздоганяти свого товариша, щоб той хоча б пояснив йому, чому вирішив кинути? Чому відмовився від нього? Чом не пояснив нічого? Хлопчик злякався самітності, що чекала на нього у цій страшній кімнаті, та й у цьому невідомому світі. Та було вже запізно, бо лиш тільки Петро увійшов до іншої кімнати як двері з гуркотом зачинилися. Тарас стояв перед ними й розгублено кліпав очима, не знаючи, що робити далі. Двері також дивилися хлопця, здавалося, доволі здивованим поглядом.

- Пустіть мене до нього. – тихо промовив Тарас до дверей, сподіваючись, що ті відчиняться. Та двері не відчинились, а лише кліпнули своїми очима, котрі наступної ж миті кудись зникли. Й знов настала тяжка тиша.


Шлях до королівства орденів - зміст